Леонід Кононович - Тема для медитації

— Я ще пам’ятаю, як її валяли! — сказав чолов’яга.

— А то все Стояни зробили! — знову встряв кум. — Кляте поріддя... стільки вони людей розкуркулили та з села вивезли!

— А певно! Іван же ж головою сільради був... от і взявся довершить те, чого батько не встиг — церкву розвалити! Ну, та їм і зараз не біда... твій друг, — він подивився на Юра, — он бізнесменом зробився... такий пан, що будь-будь!

Юр підняв голову.

— Стоян?! А він що... він буває тут?

— А чого ж йому не бувати! Приїжджав торік на гробки... — Чолов’яга крутнув головою. — Стрів я його та й кажу, що ти, мовляв, на войні погиб... А він тільки сплюнув... погиб, каже, то й добре, — а то завжди воно лізло, куди йому голова не влазила!..

— Друг, називається! — обурено сказав кум і, взявши пляшку, знову став наливати у шклянки. — Ну, потягли... за нас із вами...

— ... і за хрін з ними! — підтримав його чолов’яга.

Вони перехилили ще по сто грамів, і Юр відчув, що геть упився.

— А ти ж, видно, не просто так у селі появився, еге? — раптом поспитав чолов’яга.

Юр здригнувся.

— А чого ти так гадаєш?

— А того, що за тобою завжди якісь хвости тягнуться... ще з років застою! Правильно Стоян казав: сунеш ти свою голову, куди вона тобі не влазить... Бучу знімати любиш, одне слово! Може, брешу?

— Ні... правду кажеш! — Юр криво посміхнувся. — Вгадав ти, голубе...

— Ну, й що ж ти тут думаєш затівати?

— Та... нічого такого! Борги деякі хочу заплатити... А то, знаєш, накопичилося їх... вище голови!..

Чолов’яга з сумнівом зміряв його очима.

— Ну, гаразд... то твої діла! — врешті зітхнув він. — Добре, хоч вижив...

— А певно! — погодився Юр, насилу повертаючи язиком. Тоді взявся за клямку дверцят. — Добре, мені пора... ще здибаємося коли-небудь!

— То ти надовго? — поспитався чолов’яга навздогін.

Юр поблажливо посміхнувся.

— Поки не помру... втямив, ні?

— Угу!.. — буркнув чолов’яга, одводячи очі.

Юр виліз надвір і, не озираючись, посунув через натовп. Він почувався і геть зле: у роті пересохло, увіччю пливли нерівні жовті плями, а попід ребрами, пульсуючи, наростав і наростав шпаркий пекучий біль. Дійшовши до кінця базару, він спинився і почав думати, що ж йому треба було тут купити. В сей мент його пройняло таке відчуття, наче хтось торкнувся його потилиці, провівши по ній згори донизу шкарубкою долонею, — і коли він поволі обернувся, то кроків за десять од себе уздрів, що в прозорі між ятками стоїть баба Лепестина. Вона стояла, спершись на ціпок, і дивилася на нього, й не казала ні слова.

Юр хтів було ступнути вперед, та відчув, що ноги його не слухаються; він поворухнув язиком, та на силу Божу зміг ним володати; помалу звівши подих, він заплющив очі, а потім розплющився знову, та сього разу біль, котрий пульсував усередині, зненацька вибухнув мов сонце, роздираючи його навпіл, і він...

ГЛОСАРІЙ. Матінко Морано, втвори ворота! За лісом за пралісом чорний дунай тече, на чорнім дунаю мерлецький човен пливе. В тому човні сивий волхов лежить — живим огнем катований, гострим залізом калічений, княжою челяддю замордований. Матінко Морано, втвори ворота! Прийшла до чорного дунаю босорканя-чаклунка, пустила на воду білого калача з трьома свічами, стала того волхова клясти-заклинати. Батьку-волхве, Коштрубів страднику! Візьми мого калача, понеси його по чорнім дунаю, поклади на золотого стола, де мати Морана сидить, — хай втворить вона ворота в бездонну Отхлань! Щоб я через три пороги переступила, сім чорних бродів перебрела, дванадцять навських застав перейшла, лихую годину та нечисту силу од своєї дитини одвела — щоб вона не тужила, не марніла...

... три ночі поспіль. Варто було звести повіки, і я знову й знову бачив: дворище, яке поросло височенним споришем; чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію; і білий-білий силует, який гостро й мертвотно світиться у померках старого вечора...

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, — однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...