Леонід Кононович - Тема для медитації

Юр зітхнув і, допивши оденки з кварти, замислено роззирнувся по світлиці. Хоч він і не знав, скільки ще проживе в цій хаті, все ж тут потрібно було зробити цілу купу роботи — нарубати дров, бо вночі уже відчуваються зазимки, виполонити бур’яни, що заглядають у самісінькі вікна, та врешті-решт і підставити стовпа на причілку, бо вугол геть осів і ось-ось завалиться... Та, звичайно ж, передовсім треба навідатися в село.

Ця думка сподобалася йому найбільш, і поставивши кварту на грубі, він похапцем одяг шкірянку і, понишпоривши в кишенях...

... снилося: вечірній присмерк. Дворище, яке поросло густим-густим споришем. І чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію. Він стоїть коло порога. В руках у нього коса. Вона така довга, що сягає через усеньке дворище. Від порога добре видно, що в сутінках щось біліється. Він підходить ближче. Він бачить: це щось таке, як людський тулуб. Воно без рук і без ніг. Воно біле-біле, наче виліплене з крейди. Воно сидить під яворами, і кукси його рук стирчать у ріжні боки. Він добре знає: чіпати його не можна. Треба втекти до хати і защіпнутися на всі клямки. Однак його розбирає цікавість. Він думає: а що ж воно буде робити, коли його розкутурхать? Підсвідомо він знає: те, що воно йому вкоїть, буде гірше, ніж смерть. Однак він заносить косу й легенько штурхає це одоробало вістрям. Воно скидається, немов рибина. Тепер видно, що непоправне уже почалося: одоробало заворушилося і звернуло на нього увагу. Він знову торкає його, сього разу вже сильніше. Одоробало починає вовтузитися. Рухи його загрозливі, в них щось нелюдське. Основна домінанта сну: гостра пульсуюча тривога, котра все наростає й наростає. Здається, от-от — і станеться таке, од чого можна буде з’їхати з глузду. Він почуває, як від жаху в нього піднімається чубчик на голові. Повітря у двориську згустилося й аж дзвенить од напруги. Він утретє штурхає одоробало вістрям коси, і тоді воно починає кидатися в корчах, мов епілептик. Уста його ворушаться. Воно щось белькоче. Це якісь нечленоподільні звуки. Ось нарешті воно починає рухатися. Він силкується відіпхнути його вістрям, але воно виповзає з-під яворів. Тепер він бачить, що це маленький лисий дідок з борідкою, білий-білий неначе борошно, й ця білина гостро й мертвотно світиться у померках пізнього вечора, дідок уперто повзе й повзе до нього через дворище, й він розуміє, що тікати до хати вже пізно, і бабу гукати пізно теж, і взагалі на все уже пізно, а все-таки чимдуж силкується й силкується відіпхнути його держалном, аж врешті коса виривається йому з рук і, хуркнувши, одлітає аж до воріт, і тоді в горлі його починає наростати несамовитий звірячий крик жаху і відчаю, що врешті виривається назовні й...

... спускався в діл, дедалі глибше вгрузаючи в імлисте осіннє повітря, просякнуте запахами сухого картоплиння, зів’ялого листу, темної води, яка жебоніла в берегах, гіркого каламутного диму, що стелився понад кручами, й землі, яка тхнула прілістю, гноєм і покинутими на городах шкаралущами гарбузів; і що дужче даленів його силует на тлі розбитого сірого провулка, який брався з гори, звиваючись поміж безлистими яворами і заростями колючої дерези, то дедалі світліло й світліло імлисте небо з купинами білястого хмар’я, аж крізь нього стало поволі проблискувати мляве осіннє сонце, од якого ув однісінький мент заясніли руді левади із плямами зеленої осоки біля плес, і мідно-червоні верховіття кленів, що майоріли понад вигоном, неначе заграва, і далека нитка соші, де, спроквола ступаючи нога за ногою, простувала до вигону кремезна постать у бляклому армійському камуфляжі та вичовганій шкірянці наопаш. Хмар’я помалу тануло й тануло, згоряючи по краях небосхилу нерівними прозорими клаптями, і врешті сонце заяріло, неначе крапля розтопленого металу, і в його палючому сяєві м’якою притлумленою барвою засвітився витоптаний вигін, де тирлувалися строкаті намети, авта і ятки, а поміж ними, наче мурашня, туди-сюди снували люди. Видно було, як постать у камуфляжі збочила із соші й, на мить пропавши поміж кленами, вигулькнула на майдані, а потім, так само не поспішаючи і пристаючи час від часу перед ятками, пройшла усе оте тирловище од початку аж до кінця — й зупинилася.

Юр трохи постояв, міркуючи, що ж йому треба придбати на цім базарі, аж врешті розстебнув нагрудну кишеню комбеза й, понишпоривши у ній, добув кім’ях зіжмаканих банкнот. Коли він розсортував їх, то стало видно, що грошей вистарчить, хоч поміж них і затесалося трохи югославських динарів, котрі тепер, звичайно ж, ні на що не згодяться; зібгавши жужмом, він сховав їх до бокової кишені й уже було надався рушити вперед, як по плечу його ляснула чиясь груба долоня.