Леонід Кононович - Тема для медитації

— Гей, дядьку... а ти звідки тут узявся?

Він обернувся й уздрів опасистого чолов’ягу, який витріщився на нього, мов теля на нові ворота.

— Ні, оце діла! Послухай, ти що, воскрес?! — Чолов’яга обернувся до свого супутника, присадкуватого здорованя з вилупкуватими очицями. — Це ж Юр... Юр, баби Чакунки онук! Ти пам’ятаєш?

— Ну! — басом потвердив той.

— А як це ти тут опинився? — знову поспитався чолов’яга в Юра. — До хати приїхав, еге?

Юр кивнув.

— Та от... вернувся в рідні краї! На батьківщину, знаєш, потягло...

— Довгенько ж тебе не було тут! Кажуть, баба вмирала, то так побивалася за тобою... А ти наче десь воював, еге?

— В Сербії... в Боснії, точніш! — неохоче буркнув Юр.

— Найманцем чи що?

— Контрактником! — Юр подивився на чолов’ягу. — А що ж у вас тут нового?

— Де?

— В селі, де ж іще!

Чолов’яга почухав свою здоровецьку закустрану голову.

— Знаєш що... — сказав він нарешті. — Давай вип’ємо, раз таке діло! Не сподівавсь я тебе живого побачити, їй-богу... — Він знову обернувся до здорованя. — Це ж мій корефан, ще зі школи... за одною партою з ним сиділи! Пам’ятаєш?

— Ну! — басом потвердив той. — А що пити будемо?

— Горілку, що ж іще! — чолов’яга знову ляснув Юра по плечу. — Ходімо накотимо до двісті грамів... ти не уявляєш, як я радий тебе живим здибати!..

Вони взяли в наметі пляшку «Посольської» й, пропхавшись крізь юрму, вийшли до сільради, де під штахетником стояв сталево-синій мікроавтобус. Чолов’яга натиснув кнопку на портативному пульті, й авто блимнуло габаритними вогнями.

— Залазь, братва! Оце моя лайба, — сказав він Юрові, падаючи на сидіння, котре аж застогнало під його тягарем, — сім тисяч оддав! Але що ж ти вдієш... знаряддя виробництва!

— А ти чим промишляєш?

— Купи-продай! Ось, із кумом на пару гендлюємо... — Чолов’яга відгвинтив кришечку і хвацько поналивав у шклянки. — Ну, давай... щоб діти грому не боялись...

— ... і хрін до старості стояв! — басом укинув кум.

Юр перехилив шклянку і відчув, як огненна волога пішла по жилах.

— Рідня твоя хвалилася, що тебе убили! — сказав чолов’яга, запихаючи до рота здоровезний шмат сала. — А я...

— Коли це?

— А як бабу ще ховали... Я й питаю: а чого ж це Юр не приїхав бабцю провести? А мені й кажуть: вже вони з бабою на тому світі балакають... письмо було, що поліг він!

— Поранили мене... під час атаки! — неохоче сказав Юр. — Так що ж тут чутно?

Чолов’яга махнув рукою.

— А що тут може статися... Все як завжди: кругом одна мафія та безправство... більш нічого! Люди рвуть свій шмат, хто як може: хто був убогий, той зробився ще вбогіший, а хто був заможний...

— ... той ще дужче забагатів! — озвався кум, наливаючи ще по одній.

— О-то-то! — кивнув чолов’яга. — Народ, правда, мре як мухи. Жінки, ті ще сяк-так, — а чоловіки й до п’ятдесяти не дотягують! Хто спивається, хто вішається, хто від хвороб гине... Ото єдине добро, що гривня появилася торік! А то задовбали ті купони... щитаєш їх щитаєш — аж сорочка мокра! — Чолов’яга знову поналивав у шклянки. — Ну, погнали... за збичу мєчт, горіли б вони синім полум’ям!

Вони випили ще, і Юр відчув, що його починає хилитати.

— Хай йому гак! — буркнув він, проводячи рукою по чолі. — Давненько не пив...

— То, кажеш, тебе поцілило?

— Та зачепило... злегка по-конячому! Рік у госпіталі провалявся...

— Так ти, кажуть, год із п’ять там воював? — поспитався кум.

— А в яких військах?

— У таких, що всякі діри затикають! — неохоче буркнув Юр.

— Чув, що воно таке — контрактники? Це ті, хто перший іде в атаку, виконує всякі зачистки, провадить розвідку боєм...

— Ну, а якого ж дідька тебе туди потягло? За що ти воював на чужій землі... щоб дірку в шкурі заробити?

— Запам’ятай, — сказав Юр, припалюючи цигарку. — Запам’ятай, голубе: я не єдиний українець, який там воював! І здобували ми досвід бойових дій, щоб повернутися додому й наводити тут порядок! Бо надто вже тут багацько всякої наволочі лишилося ще з совєцьких часів... — Він пахнув димом і, заскаливши око, подивився на чолов’ягу. — Значить, тут нічого так і не змінилося?

Чолов’яга покрутив своєю здоровецькою головою.

— Та де! Хіба ото церкву вирішили зводити...

— Церкву?! — не повірив Юр.

— Атож!

— А ти хіба не бачив? — утрутився кум. — Он же ж і хундамент залляли...

— Та хіба ж вони таку церкву збудують, як була! — встряв чолов’яга. — Ото церква у нас була... як собор! Ти пам’ятаєш?

— Ще й як!.. — понуро буркнув Юр.

Він заплющив очі й знову побачив, як вони з бабою ідуть попри церкву, яка стоїть посеред вигону, висока й стрімка, з трьома золотими маківками і вигадливим ліпленням, що в’ється зокола, й коли дивишся на неї оддалеки, то здається, наче вона висить у порожнечі не торкаючись землі, такий легкий і довершений її силует. «Бабо, а що це таке?» — вражено поспитався він, задираючи голову. — «Церква свята, дитино!» — «Це в ній Бог живе, еге?» — «Атож!» — «А чого ж вона дошками забита?» — Баба перехрестилася на золоті маківки. — «Бо вони, дитино, думають, що Бога немає... а самі ракети в небо посилають, щоб подивитися, чи він там де не заховався!»