Леонід Кононович - Тема для медитації

— В якому году се було?

— Якраз перед голодовкою... тридцять другий добігав! Уже ходили буксири по хатах і хліб трусили... А вона сиділа посеред обійстя й віщувала: буде, каже, такий голод, що люд люда їстиме! То Дзякунка з буксирів і поставила питання в сільраді: треба, мовляв, розкуркулити нарешті цих індусів, бо вони антисовєцьку пропаганду ведуть... Через тиждень прийшли активісти, описали все до цурки, — а діда твого повезли в город, щоб судити!..

— За що? — не второпав Юр.

— Бо в Петлюри служив колись! Правда, так і не довезли — по дорозі він обох чатових задушив і з їхнім оружжям утік... Ой, полювали ж на нього, ой полювали! Він же ж як почав цих чортів червонопузих убивати... в Китайгороді голову колгоспу застрілив, під Жорнівкою зарізав бригадира, в полі коло Морозівки поклав двох активістів... Такий, як ти, був оце запеклий... нікому нічого не прощав!..

— То як же ж його вбили?

— А бабуня хіба тобі не казала?

Юр криво посміхнувся.

— Вона про все говорила... от тільки про се ні пари з вуст! Мовчала мов затялася...

— Півгода ганялися за твоїм дідом... і все дарма! Аж весною він став приходити до хати й приносив хліб... Хтось побачив його та й заявив у сільраду... Обклали його в сім яру як вовка — всеньку ніч стріляли та не могли вбити! Аж як стало розвиднюватися, обійшли поза горою — та гранатами й закидали!..

Баба Лепестина втупилася у долівку. Юр понуро мовчав, дивлячись у вікно, де по загаті плигали меткі сірі горобці.

— А хто ж його видав на смерть, невідомо? — поспитався він по хвилі.

Баба підняла голову й гостро подивилася на нього.

— Нащо воно тобі, сину?

— Та не в цьому ж річ... — замислено сказав Юр. — Просто я хочу знати, як воно все було... розумієте?

— І що ж воно тобі дасть?

Він гірко засміявся.

— Бачите, — нарешті сказав він, — я оце рік лежав у госпіталі — й увесь час думав над тим, як склалося моє життя... Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а пов’язане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ... тому що все на цім світі пов’язане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям... хоч я й народився через двадцять п’ять років після його смерти!..

— Та певно... — погодилася баба Лепестина.

В хаті знову зробилося тихо, й тільки чутно було, як десь у сволоках точать шашелі.

— А хто ж іще в селі зостався з тих людей? — озвався Юр.

— Таки хочеш докопатися до тих часів, еге? Ой сину, сину...

— А кому ж іще правди добиватися! — понуро сказав він. — Старіші в нашім роду повмирали, а молодим той тридцять третій год ні до чого... один я й лишився!

Баба махнула рукою.

— Дивися... роби як хочеш! У кожного своя дорога в сім житті...

ГЛОСАРІЙ. Здрастуй юру пише письмо твоя Баба чакунка сину я вже стара і скоро умру приїдь до мене хоч востаннє побачимося звиділася вві сні Морана да й каже зажилася в мирі християнському стара Відьмо пора в Отхлань іти одвіт пора держать покутувати що накоїла на білому світі а вмиратимеш каже то щоб наділа оту сорочку що Калиною да барвінком вишита котору на весілля вбирала колись юру Христом Богом благаю приїдь щоб я остатній раз подивилася на тебе покинь ту войну була б вона проклята скіки віка мого все люде оден другого вбивають совісти в них немає всеньке наше кодло в сиру землю загнали оден ти в мене зостався мов Сонце в Небі а тут сину вже ні душі живої нема спустіла наша Гора геть чисто вся перебралася на цвинтар тільки ми з лепестиною сидимо як дві ворони аж дивно яка вулиця порожня й двориська бур’янами позаростали хіба Сови поночі кричать а я вже геть дитино подалася на силу Божу з хати виповзаю руки й ноги холонуть а вночі не спиться згадую геть усе що було на віку й революцію й колективізацію й Тридцять Третій год отой страшенний що люд люда їв таке те Життя було тяжке та трудне а тебе Сину згадую найдужче ворожила я на картах то недобре тобі падає Боже сохрани і помилуй три рази кидала а воно все однаково лягає приїдь до мене дитино одні ми з тобою зосталися на сьому Світі хоч побачимося перед смертю хай Господь тебе милує й сохраняє і вся Сила та Міць небесна

... замужем була та якось зустріла його біля коперації, а стояла така негода, він був забрьоханий з ніг до голови і п’яний-п’яний. Голубонько моя, каже, як же ж ми розлучилися з тобою на сім світі! да я ж тобі радий був неба прихилити! а мені за сльозами й світа білого не видно, й се був той день, коли ми зійшлися та й жити у парі зачали — на зламану голову, на одчай душі, на сміх людський та неславу! — і так уже любилися, Боже! да й він розповідав: як у город він потрапив, і як у тюрмі сидів, і як бив його конвой у лагері та геть чисто бебехи поодбивав. А як нашпигуюся, каже, тимго марафетом, то таке мені ввижається: Бог-Отець, ясний та світлий мов сонце, а янголи — так і в’ються, так і в’ються кругом.