Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Наступного літа Юрій Юрійович завербувався в піонерський табір «Войковець», що під Кирилівкою на Азовському морі. Перспективи виглядали якнайкраще. Тут створили всі можливості для якісного відпочинку вожатих та розлогого керівного складу піонертабору: сонце, пляж, черешня, кавуни, абрикоси, пивна лавка напроти пляжу, катамарани, купа загорілих дівок — і за це все ще й платили гроші. Хіба що діти у цьому строї видавалися трохи зайвими. Проте, на них мало хто зважав: доглядали, аби лише не втопилися в морі, а так кожен займався своїми справами. Після напруженої виховної роботи в «Дзержинці» такий стан речей спочатку видавався Юрію Юрійовичу трохи, м’яко кажучи, дивним. Але так сталося, що довго дивуватися Юрію Юрійовичу не довелося — він жорстоко та безнадійно закохався.

Звісно, така подія не могла не відбитися на його зовнішньому вигляді та поведінці. Його рідке світле волосся під палючим сонцем стало ще світлішим, він засмаг, навіть трохи підтяг черевце, полюбив пити розливне пиво з круто солоними азовськими бичками і почав вести щоденник, безпідставно назвавши його «Хроніки винищувача». Безпідставно, бо винищували якраз його: кохання виявилося безплідним, тобто його, уславленого вожатого Юрія Юрійовича, не кохали.

Більш того, їм відверто нехтували.

Я добирався до табору довго, кілька діб автостопом, економлячи гроші, і застав свого товариша останніми днями червня на пляжі піонерського табору «Войковець» мовчазним, але, як завжди, сповненим новаторських педагогічних ідей. Юрій Юрійович стояв посеред пляжу у білосніжних шортах та незмінному солом’яному брилі зі своїм знаменитим рожевим свистком у руках і спілкувався з дітьми виключно за допомогою цього трофейного, ще з минулого літа, пристрою. Один короткий свисток — встати і вишикуватися у шеренгу; два коротких свистки — бігти в море; два коротких, один довгий — приготуватися бігти на берег; три коротких — геть з моря шикуватися в шеренгу; один довгий — всім лежати.

Розмовляв Юрій Юрійович з усіма, навіть зі мною, скупо і неохоче, вимовляв тільки необхідні слова, без яких не можна обійтися. Таких слів виявилося напрочуд небагато, тож я змушений був шукати собі іншого товариства. На щастя, у цьому ж піонертаборі працював мій одногрупник по університету Аркаша Блумштейн, який ще на першому курсі уславився тим, що одружився втретє, при тому спокійно співіснував із усіма трьома дружинами в одній квартирі, де вони всією своєю оригінальною родиною полюбляли вечорами пити вино і грати в преферанс. Дітей Аркадій ні з однією з дружин не склепав, тож розрізнити, хто є перша дружина, хто друга, а хто остання, та й чи остання вона взагалі, хто зараз у фаворі, а хто з дружин знаходиться в віртуальному сексуальному екзилі видавалося справою для стороннього спостерігача майже неможливою. На запитання, як йому вдається так мирно співіснувати зі всіма своїми дружинами, Аркадій відповідав філософськи: «Просто не варто перерозподіляти своїх жінок у часі. Бо може так статися, що жінки перерозподілять у часі тебе самого. Або й того гірше!» Від такої заплутаної відповіді нікому нічого не ставало зрозумілішим, крім того, що повторювати такі трюки з жінками без нагляду тренера не варто. Але виглядало і звучало Аркашине життя у наших враженнях напрочуд романтично. Коли дружини набридали, Аркаша заводив коханку або влаштовувався охоронцем у сусідній нічний магазин, де однак заводив коханку. Чим насправді він доводив усіх дівчат навколо себе до сказу, наразі мені незрозуміло й досі: ну високий, ну кучерявий, ну великий ніс, ну єврей, ну то й що?! Аркаша, хоча й навчався на російському відділенні філологічного факультету, з російською мовою та літературою мав вельми делікатні стосунки, бо не мала російська мова такого слова, яке б він міг написати без помилки. А оце от лермонтовське «Нет, я не Байгрон, я дг-ругой, еще неведомый изгнанник, как он, гонимый миром стг-ранник, но только с г-русскою душой…», у його виконанні, безумовно, залишається золотим хітом філфаку досьогодні.

Дівчину, в яку закохався Юрій Юрійович, звали Соня. І, на диво, якраз Аркаша під кінець першої зміни залишився чи не єдиним представником чоловічої статі у піонертаборі та околицях, що не переспав із нею. Яких нестерпних внутрішніх тортур та утисків це йому коштувало, можна лише здогадуватися, але Аркаша, звісно, не зробив цього лише з величезної поваги до свого закоханого товариша — Соня справді виглядала дуже звабливою істотою. Для Аркадія така поведінка — не спати з дівчатами та дружинами своїх друзів — була сталим моральним імперативом, прямо за Кантом. Тож усіх, хто зганьбив себе таким негідним вчинком, він відкрито не толерував, заявляючи, що всі крисятники рано чи пізно будуть покарані тим, що захворіють трипером. Це мало віддалену схожість зі страшним прокляттям, але ніхто чомусь не боявся.