Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Що трапилося?

— Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!

— Чому ж? Хіба погана книжка?

— Тут весь час про смерть!

— Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!

— Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?

— Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!

— Я більше не бу-уду! — дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.

— Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати вголос Ніцше і Фройда.

З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека». Книжку неодноразово намагалися викрасти, але марно, Юрій Юрійович беріг її ліпше, ніж священики-місіонери в джунглях Африки берегли свою єдину Біблію. Під кінець третьої зміни Юрій Юрійович міг цитувати будь-кого з п’яти вищевказаних Тєлєвним авторів із будь-якої сторінки та рядка на вибір напам’ять — порушників дисципліни у нас вистачало завжди.

Як не дивно, але найбільший зиск із педагогічного ноу-хау Юрія Юрійовича мав-таки знову я. Діставши зі шухляди ненависну мені «Загальну психологію» під редакцією видатного радянського психолога Лєонтьєва, я відкрив у своїй кімнаті тортурний цех «Районна табірна бібліотека № 2». І треба сказати, що тексти радянської психологічної школи, розлого і, головне, напрочуд незрозуміло викладені у цьому підручнику, призводили на дітлахів куди більш гнітюче враження, ніж Фройд або якісь там Ніцше з Камю разом узяті. Можливо, це через те, що у мене діти читали підручник, стоячи на стільці на одній нозі, але не беруся стверджувати. Тож користь від читання книг уголос вийшла незаперечна: я вивчив на пам’ять чи не весь підручник, що мені ой як стало у пригоді при перездачі іспиту наприкінці серпня.

Але справжнім фурором Юрія Юрійовича стала справа про диво-машину, що друкує гроші.

Чудовим липневим ранком я бродив піонертабором у пошуках якоїсь поважної причини. Всі діти розійшлися по загонах готуватися до «Міс і містер „Дзержинець“» (це назва нашого піонертабору, інакше, погодьтесь, він і не міг називатись), дуже популярного в ті роки конкурсу. За клубом я побачив, як Антон, син генерала чи майже генерала, дуже зосереджено мацає себе за голову.

— Антоне, що ти тут робиш, чому не на репетиції? Ти що, вдарився? — запитав я турботливо, наскільки турботливо може взагалі запитувати фізкерівник.

— Та ні…

— А що? Чого мацаєш? Голова болить?

— Та ні. Просто так…

Звісно, що діти просто так нічого не роблять.

Юрій Юрійович, який підготовку до конкурсу передоручив колезі, пояснив:

— Антон — дуже жадний, ніколи ні з ким не ділиться, все жере сам. Я йому сказав, що в тих, хто не ділиться з друзями, зрештою виростають роги. От він тепер і перевіряє кожні п’ять хвилин — ростуть чи ні.

— Ну, блін, ти педагог! А ділитися почав?

— Ні, не прошибеш і рогами. От якби дійсно хоча б які маленькі виросли, як у тій казці, то може б і допомогло!

Тут до нас підійшов Антон і дуже радісно сказав:

— Юрію Юрійовичу, мені потрібно терміново зателефонувати додому. Можна я піду в кабінет директора?

— Можна. Але і директора зараз немає, і кабінет зачинено.

— Тоді можна я зателефоную з телефону-автомата?

— Звісно, можна, — відповів Юрій Юрійович.

Телефон-автомат висів біля навчального центру курсантів-міліціонерів, які сюди з’їжджалися на курси підвищення ментовської кваліфікації з усієї області. Центр розташовувався на території піонерського табору, їдальня в нас була одна на всіх. Молоді працівниці їдальні забезпечували молодим ментам усі їхні фізіологічні потреби, а інших у них не спостерігалось, так що наше життя їх майже не хвилювало. Але те, що діти і вожаті користуються деякими пільгами, наприклад, харчуються першими, викликало в амбіційних стражів порядку неабиякий гнів. І якщо дітей вони ще могли якось толерувати, то нас, вожатих, на дух не переварювали, і кожного дня підозрювали в яких-небудь протиправних діях: наркоманії, проституції, гомосексуалізмі тощо. Свою поведінку менти з п’яних очей пояснювали дуже просто: «Нехрін тут розумничати!» Себто, наші стосунки були якщо не ворожі, то досить напружені.

За п’ять хвилин Антон повернувся. Виявилося, що він десь загубив свої «телефонні» дві копійки, тож зателефонувати не зміг.