Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Всі вожаті крутили поміж собою романи, себто утворювали романтичні і не дуже пари, тобто парувалися, де тільки можна і особливо там, де не можна, на що директор Вась-Вась, на відміну від завідуючої столової, кастелянші та інших нудних і противних працівниць господарчого сектору табору, основним завданням яких на літо було якнайефективніше, тобто найбільше і найнепомітніше, обікрасти дітей і вожатих, не звертав уваги. Згодом Юрій Юрійович, якому набридли наші недолугі жарти з цього приводу, також завів собі пасію. Його вибір всіх спочатку вельми збентежив, зате потім викликав лише заздрість. Працівниці столової ніколи не входили до сфери наших сексуальних інтересів, більш того, беручи до уваги інтерес ментівський (слова «секс» і «менти» якось зовсім не корелюються, погодьтесь), це певною мірою порушувало конвенцію про ненапад. Але Юрій Юрійович якимось неймовірним чином зміг знайти спільну мову з усіма, більш того, якийсь мент в емоційному припадку щирості в знак вічної дружби подарував вожатому рожевий свисток, який у подальшому, до речі, став незамінним інструментом у спілкуванні з піонерами, особливо під час купання у річці; а його порції в їдальні стали найбільшими, і сніданки, обіди та вечері вишикувалися стрункими рядами на столі у найкращому вигляді своєї першої свіжості.

Проте відносини поміж молодими людьми лишалися суто платонічними. Про це знав тільки я і, чесно кажучи, коли Юрій Юрійович розповів мені про те, як чудово їм гуляється вночі по лісу та купається голяка в річці, яка розумна та душевна у нього співрозмовниця, дуже здивувався — про зухвальну розпусту працівниць їдальні складали легенди.

— Ти що, навіть не намагався? Та ти бачив її губи? А сідниці?!

Але Юрій Юрійович завжди залишався самим собою.

— Мені цього лише заради цього не потрібно. — Сказав він без тіні посмішки. — Я шукаю собі жінку на все життя. Я хочу, щоб вона мене кохала по-справжньому.

Я ледь не впав з лавочки:

— Про що ж ви говорите цілими ночами?

— Про різне. Про все. А в основному про кулінарію. Я дуже люблю готувати.

Зрештою, так вони і проходили до кінця літа, взявшись за руки, навіть жодного разу не поцілувавшись. Насправді, вона спала з усіма, хто її хотів. Добра душа, нікому не відмовляла. Але справа у тому, що Юрій Юрійович дійсно не бажав легковажних стосунків. Він шукав, на відміну від нас, справжнього почуття. Він шукав кохання.

Вечорами, коли його годувальниця їхала в місто до чоловіка на вихідні, Юрій Юрійович читав нам свої дивні оповідання. У всіх його оповіданнях головними героями виступали двоє друзів, які справляли на нас враження обкурених гомосеків, але Юрій Юрійович не втомлювався пояснювати нам, невігласам, що насправді Йіжолоп та Йєбучок — це два мандруючих філософи, які блукають світами на зразок Григорія Сковороди та шукають скрізь сенс буття. Шукають-шукають — і не знаходять, бо, як п’яно і нечемно, але дуже влучно пожартувала колись старша піонервожата, а зараз просто класна тітка Світлана Георгіївна, «немає сенсу — немає сексу!», чи то пак навпаки.

Насправді ці оповідання дійсно можна слухати, лише випивши пляшку горілки, не менше. Та всі ми не тільки любили Юрія Юрійовича, але й залежали від його педагогічного хисту, тож із погано прихованим відчуттям сонливості слухали все, що він нам читав проти ночі. Він довго вмощувався у кріслі, кілька разів діставав гребінця і неквапливо розчісувався, пив мінеральну воду і гладив себе долонею по шиї під правим вухом, чекав, доки всі націлуються і нап’ються, і аж потім нарочито піднесеним голосом із неперевершеною інтонацією Левітана починав декламувати сказання про своїх улюбленців. Важко сказати, чи слухав його хтось, крім мене, але це насправді й не так важливо.

Три зміни, тобто майже три місяці в піонерському таборі «Дзержинець» на березі річки у сосновому лісі практично без виїзду в місто відбилися на кожному з нас по-різному. Ґвалтуючи, притиснувши коліном до ліжка і заткнувши рушником пельку, чи не у першу ж ніч вожату першого загону, довгокосу білявку, я й не помітив, як невдовзі закохався в неї, а потім через рік мене, наче кара, спіткала ще більша прикрість — я одружився. Певне, лісове повітря таки рішуче впливає на роботу мозку. А ще я виніс із піонертабору для дітей міліціонерів стійку ненависть до всіх без різниці ментів. Що характерно, дітей моя ненависть не стосувалася, навпаки, розлучалися кожну зміну зі сльозами та шмаркалями, особливо юні лінгвісти-натуралісти четвертого особливого загону Юрія Юрійовича, які, дізнавшись багато нових та красивих слів, палко полюбили вожатого. Особливо Вася Голіков, якого той, можна сказати, врятував від колективного побиття камінням за відмову від добровільної смерті через отруєння. Що ж до самого Юрія Юрійовича, то він після такого непересічного педагогічного успіху вирішив цілковито присвятити своє майбутнє вихованню дітей, тож мав намір кожного літа їздити на практику в піонерські табори, а потім обов’язково піти працювати до школи вчителем історії. Це було його призвання, його доля, його мрія; наразі, ми всі так вважали. І він, звісно, також.