Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Цей жовтий колір, мабуть, Лайза вибрала, так?

І знову вона це робила: порушувала всі табу, немовби вони сягнули якогось глибшого рівня інтимності. Ґевін намагався якомога менше говорити про Лайзу. Невже вона досі цього не зауважила? Він додав до фаршу на сковорідці трохи материнки і пробурмотів: — Ні, це залишилось від попереднього власника. Я ще не мав часу тут щось міняти.

— Он як, — сказала вона, потягуючи вино. — Ну, але приємний колір. Хоч трохи й нуднуватий.

Це розізлило Ґевіна, бо він вважав, що інтер’єр його «Кузні» був у всіх сенсах кращий за її квартирку під номером десять на вулиці Надії. Не повертаючись до неї лицем, він мовчки дивився, як булькає вода зі спагеті.

— А знаєш що? — запитала вона. — Я сьогодні бачила Саманту Моллісон.

Ґевін озирнувся. Звідки взагалі Кей могла знати Саманту Моллісон, бодай з вигляду?

— Біля того гастрономчика на Майдані. Я саме йшла по це, — додала Кей, дзенькнувши нігтем по пляшці вина, що стояла біля неї. — Вона запитала, чи я « дівчина Ґевіна ».

Кей сказала це глузливо, хоч насправді її втішило те, як назвала її Саманта, адже так, мабуть, Ґевін представляв її своїм друзям.

— І що ти на це сказала?

— Сказала… сказала, що так.

Вона насупилася. Ґевін зрозумів, що не варто було запитувати про це так агресивно. Але він віддав би багато чого, якби Кей і Саманта взагалі ніколи не зустрілися.

— У будь-якому випадку, — вела далі трохи ображеним тоном Кей, — вона запросила нас на вечерю наступної п’ятниці. Через тиждень.

— Чортзна-що, — сердито пробурмотів Ґевін.

Життєрадісний настрій Кей остаточно зіпсувався.

— Що сталося?

— Та нічого. Просто… нічого, — буркнув він, помішуючи киплячі спагеті. — Просто я й так забагато бачу Майлза на роботі, якщо чесно.

Саме цього він найбільше й боявся. Боявся, що вона вчепиться за нього, як слимак, і вони стануть нероздільною парочкою Ґевін-і-Кей, зі спільними знайомими, і тоді йому буде значно важче позбутися її назавжди. І як він допустив до такого? Як допустив, щоб вона сюди переїхала? Роздратування плавно перетекло в лють. Чому вона не може зрозуміти, як мало він її потребує, чому не забереться геть сама, щоб не змушувати його робити цю брудну справу? Він зцідив у раковину воду з каструлі зі спагеті, лайнувшись собі під ніс, бо на нього бризнув окріп.

— Ну, то подзвони Майлзу з Самантою і скажи їм «ні», — буркнула Кей.

Сказала це сердитим голосом. Ґевін, за своєю глибоко вкоріненою звичкою, спробував уникнути неминучого конфлікту в надії, що потім усе якось розсмокчеться само собою.

— Ні-ні, — заперечив він, витираючи рушничком забризкану сорочку. — Підемо. Все нормально. Підемо.

Але сказав це, не приховуючи свого небажання, немовби встановлюючи позначку, на яку він міг би посилатися в майбутньому. « Ти знала, що я не хотів іти. Ні, мені там зовсім не подобалось. Ні, я не хочу, щоб це повторилося ».

Кілька хвилин вони їли мовчки. Ґевін боявся, що вибухне чергова сварка, і Кей тоді знову змусить його обсмоктувати їхні накопичені проблеми. Він думав, що б такого їй сказати, і почав розповідати про Мері Фербразер і страхову компанію.

— Це справжні виродки, — поскаржився він. — Він був перфектно застрахований, але їхні юристи вишукують різні лазівки, щоб не виплачувати страховку. Вони намагаються довести, що він не все їм розповів.

— Як це?

— Ну, річ у тім, що його дядько теж помер від аневризми. Мері присягається, що Баррі сказав про це страховому агенту, коли підписував страховий поліс, але це ніде не зафіксовано. Можливо, той тип не усвідомив, що ця штука може передаватися генетично. Не знаю, чи й Баррі це розумів, судячи з…

Ґевінові відібрало мову. Нажахано і зніяковіло він похилив своє розпашіле лице над тарілкою. До горла підкотився клубок жалю, і він ніяк не міг його проковтнути. По підлозі тернули ніжки Кеїного стільця. Він мав надію, що вона пішла в туалет, але раптом відчув на плечах її руки, що пригортали його до неї. Він підсвідомо теж її обняв.

Було так гарно почуватися в цих обіймах. Якби ж то їхні стосунки можна було звести до цих простих і мовчазних жестів розради. І чого це люди взагалі навчилися говорити?

На її сорочку крапнули його сльозливі шмарклі.

— Вибач, — пробубнів він, витираючи їх серветкою.

Відхилився від неї й висякався. Вона підсунула до нього стільця й поклала руку йому на плече. Вона подобалась йому набагато більше тоді, коли мовчала, а її обличчя ставало лагідне й стурбоване, як оце зараз.