Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

Двері до класу рвучко відчинилися і грюкнули об стіну. Учні принишкли. У проході стояв червоний і розлючений Каббі.

— Що тут діється? Чому такий галас?

Міс Гарві підскочила, мов на пружині, і стала біля парти Суквіндер з переляканим і винуватим виглядом.

— Міс Гарві! У вашому класі справжній розгардіяш. Що відбувається?

Міс Гарві наче оніміла. Кевін Купер шкірився, перехилившись через спинку сидіння, і поглядав то на міс Гарві, то на Каббі, то на Жирка.

Тоді заговорив Жирко:

— Ну, якщо чесно, Отче, ми просто водили за носа цю нещасну жінку.

Усі вибухли реготом. На шиї міс Гарві з’явилися темно-бордові плями. Жирко недбало розгойдувався на задніх ніжках свого стільця, дивлячись прямо на Каббі, безпристрасно й виклично.

— Годі вже! — сказав Каббі. — Якщо я ще раз почую звідси галас, то всі отримають покарання. Зрозуміли? Усі до одного.

Він грюкнув дверима, а сміх і далі не вщухав.

— Ви чули, що сказав заступник директора! — крикнула міс Гарві, дрібочучи до столу. — Вгамуйтеся! Я хочу тиші! Ти, Ендрю, і ти, Стюарте, поприбирайте це все! Зберіть уламки годинника!

Вони почали протестувати проти такої несправедливості, і їх голосно підтримали деякі дівчата. Справжні винуватці цього безладдя, що їх, як усі знали, міс Гарві побоювалася, самовдоволено шкірилися за партами. До кінця уроків лишалося п’ять хвилин, тож Ендрю із Жирком почали страшенно тягти час, щоб так і не закінчити прибирання. Жирко викликав чергову хвилю реготу, копіюючи ходу Каббі, підстрибом і з закляклою рукою, а Суквіндер тихцем витерла рукавом очі і знову принишкла.

Коли задзвенів дзвінок, міс Гарві навіть не намагалася вгамувати неймовірний галас, що здійнявся в класі, коли всі шугонули до дверей. Ендрю з Жирком почали буцати рештки годинника, заштовхуючи їх під шафки в кінці класу, а тоді закинули за спину шкільні рюкзаки й подалися з класу.

— Волику! Волику! — спробував наздогнати їх Кевін Купер, коли Ендрю й Жирко вже йшли коридором. — Ти що, кажеш Каббі вдома «Отче»? Серйозно? Кажеш?

Він думав, що зачепив Жирка за живе, думав, що цим його дістав.

— Залупа ти, Купере, — втомлено кинув йому Жирко, а Ендрю розреготався.

— Доктор Джаванда запізнюється хвилин на п’ятнадцять, — повідомила Тессі реєстраторка. .

— Не страшно, — відповіла Тесса. — Я не кваплюся.

Щойно починало вечоріти, і вікна приймальні відбивалися на стінах ясно-синіми прямокутниками. Там сиділи тільки двоє: згорблена стара жінка в домашніх капцях, яка хрипко дихала, і молода мати, яка читала журнал, тим часом як її дитина, яка щойно починала ходити, повзала в дитячому куточку з іграшками. Тесса взяла зі столика старий пошарпаний жіночий журнальчик, присіла й почала його гортати. Через затримку вона мала час краще обміркувати те, що збиралася сказати Парміндер.

Зранку вони коротенько поговорили по телефону. Тесса страшенно вибачалася за те, що відразу не подзвонила Парміндер і не сказала їй про Баррі. Парміндер відповіла, що все гаразд, не треба говорити дурниць, її це анітрохи не засмутило, але Тесса, маючи величезний досвід спілкування з чутливими і вразливими натурами, відчувала, що Парміндер ховала під своїм колючим панциром глибоку образу. Вона намагалася пояснити, що останні кілька днів була цілком виснажена, що мусила займатися Мері, Коліном, Жирком і Кристал, що почувалася розгубленою, приголомшеною й нездатною думати ні про що інше, крім тих проблем, які треба було негайно вирішувати. Але Парміндер урвала її на півслові, не дослухавши плутаних виправдовувань, і просто сказала, що побачиться з нею пізніше в кабінеті.

З кабінету вийшов доктор Кроуфорд, сивочолий і ведмедоподібний. Він приязно помахав рукою Тессі і покликав: «Мейзі Лоуфорд?». Молодій матері було нелегко переконати своє маля залишити старий іграшковий телефон на колесиках. Мама легенько тягла її за руку до доктора Кроуфорда, а дівчинка тужливо озиралася на телефон, таємниці якого вона так уже ніколи й не розкриє.

Коли за ними зачинилися двері, Тесса збагнула, що й досі стовбичить з дурнуватою посмішкою, і квапливо зобразила нейтральний вираз. Вона ставала подібною до тих дивних підстаркуватих пань, які постійно сюсюкали до малих дітей, лякаючи їх. Тесса була б щаслива, якби на додачу до її худющого чорнявого сина мала ще й пухкеньку біляву донечку. «Як це жахливо, — подумала Тесса, пригадуючи маленького Жирка, — коли твоє серце крають крихітні привиди наших живих дітей, що невпинно дорослішають. Діти ніколи не знатимуть, та й, певно, не хотіли б знати, що процес дорослішання постійно пов’язаний з гіркими втратами».