Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Здоров! — привіталася Кристал, перекрикуючи якийсь дитячий плач. — Хоч’ зустрітися?

— Та не знаю, — позіхнув Жирко. Він власне збирався лягти поспати.

— Я їду в Пеґфорд на автобусі. Можемо потусуватись.

Минулої ночі він притискав Ґаю Баден до огорожі біля парафіяльної зали, а вона вирвалась і почала блювати. А потім знову стала його шпетити; він залишив її й пішов додому.

— Я ще не знаю, — сказав Жирко. Він був такий виснажений, такий нещасний.

— Ну, давай, — наполягала Кристал.

З кабінету долинув голос Коліна.

— Це ти так кажеш, а якщо це викриють? Що, як я…

— Коліне, нам не варто це обговорювати…. Не можна сприймати це все так серйозно.

— Як ти можеш таке казати? Як я можу не сприймати це серйозно? А якщо на моїй совісті…

— Ну добре, — погодився Жирко. — За хвилин двадцять, біля пабу на Майдані.

Саманта мусила нарешті вийти з гостьової спальні, бо їй приспічило в туалет. Вона пила холодну воду з-під крана у ванній, доки її не знудило. Саманта дістала з шафки дві таблетки парацетамолу, проковтнула їх, а тоді прийняла душ.

Одягалася, не дивлячись у дзеркало. Увесь цей час вона постійно прислухалася, чи не почує десь Майлзові кроки, але в будинку стояла тиша.

«Може, — подумала вона, — він повіз кудись Лексі, подалі від її п’яної, розпусної матері-педофілки…»

(— Він навчався в одному класі з Лексі! — обурено випалив Майлз, коли вони опинилися віч-на-віч у спальні.

Вона зачекала, щоб він відійшов від дверей, а тоді кинулася в гостьову кімнату.)

Нудота й відчуття сорому накочувалися на неї хвилями. Вона хотіла забутися, викреслити все з пам’яті, але й досі бачила перед собою обличчя того хлопця, до якого вона припала… пам’ятала вигини його тіла, притиснутого до її грудей, такого худорлявого, такого юного…

Якби це був Вікрам Джаванда, їй було б хоч не так соромно… Вона потребувала кави. Не сидіти ж до кінця життя у ванній. Та перед тим, як відчиняти двері, Саманта побачила себе в дзеркалі і втратила останні крихти сміливості. Набрякле обличчя, мішки під очима, різкі зморшки, які через стрес і зневоднення стали ще глибшими.

«О Боже, що ж він про мене подумав…»

На кухні Саманта застала Майлза. Навіть не глянувши на нього, вона пішла просто до шафки, де була кава. Ще не встигла торкнутися дверцят, як він сказав:

— У мене тут ще трохи є.

— Дякую, — пробурмотіла Саманта й налила собі повне горнятко, уникаючи його погляду.

— Я відправив Лексі до батьків, — повідомив Майлз. — Нам треба поговорити.

Саманта сіла за стіл.

— То давай, — буркнула вона.

— Давай… це все, що ти можеш сказати?

— Це ж ти хочеш говорити.

— Учора, — мовив Майлз, — на дні народження батька, я пішов тебе шукати і побачив, як ти лизалася з шістнадцятирічним…

— Ага, з шістнадцятирічним, — урвала його Саманта. — Все законно. Хоч щось добре.

Він обурено глянув на неї.

— Гадаєш, це смішно? А якби ти мене побачила в такому стані, що я б навіть не усвідомлював…

— Я усвідомлювала, — огризнулася Саманта.

Вона відмовлялася бути такою, як Шерлі, що приховує всі грішки під мереживною серветкою ґречних побрехеньок.

Вона хотіла бути відвертою, хотіла пробитися крізь той панцир самовдоволення, під яким уже не впізнавала юнака, в якого колись закохалася.

— Ти усвідомлювала… що?

Він так явно чекав від неї вибачень і каяття, що вона ледве не розреготалася йому в очі.

— Я усвідомлювала, що цілую його, — відповіла вона.

Він подивився на неї, і весь її кураж як рукою зняло, бо вона здогадалася, що він тепер скаже.

— А якби туди зайшла Лексі?

На це в Саманти відповіді не було. Від думки про те, що Лексі могла все побачити, їй захотілося втекти якомога далі й ніколи вже не повертатися… а раптом хлопець їй усе розповів? Вони колись ходили до однієї школи. Саманта зовсім забула, що таке Пеґфорд…

— Яка оса тебе вкусила? — спитав Майлз.

— Я… нещаслива, — відповіла Саманта.

— Чому? — здивувався Майлз, але тоді швидко додав: — Через крамницю? Так?

— І через неї також, — сказала Саманта. — Я взагалі ненавиджу Пеґфорд. Ненавиджу жити поблизу твоїх батьків. А інколи,— поволі вимовила вона, — ненавиджу прокидатися біля тебе.

Вона гадала, що це його розсердить, але натомість він стиха прошепотів:

— Хочеш сказати, що більше мене не любиш?

— Не знаю, — відказала Саманта.

У сорочці з відкритим коміром він здавався худішим. Уперше за довгий час їй здалося, що в цьому старіючому тілі навпроти неї вона впізнала когось знайомого і вразливого. « І він ще й досі мене хоче », — здивовано подумала Саманта, згадавши пом’яте обличчя, яке дивилося на неї з дзеркала.