Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Я тобі передзвоню, — поспішно відповіла Тесса. — Коліне, — мовила вона, незграбно відкладаючи слухавку, — Коліне, зажди…

Та було вже пізно: він підстрибом вийшов із кухні, міцно притиснувши руки по швах, тож Тесса мусила бігти, щоб наздогнати його.

— Може, не варто дивитися… — вмовляла Тесса Коліна, чия велика ґудзувата рука вже рухала по столі мишкою, — або, може, я прочитаю, і…

Один із тих, хто має намір представляти інтереси громади у місцевій раді, — Колін Вол, заступник директора вінтердаунської загальноосвітньої школи. Виборцям може бути цікаво довідатись, що Вол, прибічник суворої дисципліни, живе у світі вельми химерних фантазій. Містер Вол так боїться, що одна з учениць може звинуватити його у невідповідній сексуальній поведінці, що незрідка мусить брати лікарняний, щоб заспокоїти нерви. Чи справді містер Вол пестив першокласницю, Привид може тільки здогадуватись. Але нестримний феєрверк його фривольних фантазій дозволяє припустити, що він залюбки зробив би це, якби тільки випала нагода.

« Це Стюарт », — відразу подумала Тесса.

У світлі від монітора обличчя Коліна мало вигляд примари. Тесса саме таким його уявляла, якби в нього стався інсульт.

— Коліне…

— Це, мабуть, Фіона Шовкросс розпатякала, — прошепотів він.

Катастрофа, якої він завжди боявся, врешті сталася. Це був кінець усьому. Він завжди уявляв, як ковтатиме снодійне. Цікаво, чи достатньо вдома цих пігулок?

Тесса, на якусь мить жахнувшись від згадки про директорку, промимрила:

— Фіона б не… та й звідки їй знати…

— Вона знає, що в мене синдром нав’язливих станів.

— Так, але вона не знає, чого… чого ти боїшся…

— Знає, — сказав Колін. — Я розповів їй минулого разу, коли мені треба було на лікарняний.

— Навіщо? — вибухнула Тесса. — 3 якого дуру ти їй усе це розповів?

— Я хотів їй пояснити, чому мені було необхідно піти на лікарняний, — майже боязко відповів Колін. — Я думав, що їй треба знати, наскільки це серйозно.

Тесса ледве стрималася, щоб не зірватися на крик. Тепер було зрозуміло, чому Фіона ставилася до Коліна з такою неприязню. Тесса завжди її недолюблювала, вважаючи холодною і черствою.

— Все одно я не думаю, що Фіона якось пов’язана з…

— Не напряму, — сказав Колін, приклавши тремтячу руку до спітнілої губи. — Але ці чутки якось дійшли до Моллісона.

« Це не Моллісон. Це Стюарт, я знаю, що це він ». Тесса впізнавала сина у кожному рядку. Вона була здивована, що Колін цього не помітив, не пов’язав цей допис зі вчорашньою сваркою, коли він ударив сина. « Він навіть не втримався від алітерації. Мабуть, він і все попереднє писав — і про Саймона Прайса, і про Парміндер ». Тессу охопив жах.

Але Колін навіть не думав про Стюарта. Він намагався відтворити подумки усі свої яскраві спогади, чуттєві враження, ниці й нестямні фантазії. Ось його рука мимоволі стискається й тремтить, коли він проходить у метушливій юрбі юних тіл; хтось зойкає від болю, він бачить викривлене лице дитини. Колін знову й знову запитував себе: невже він і справді це зробив? Отримав задоволення? Він не міг пригадати. Він лише знав, що постійно про це думає, бачить, як це стається, відчуває. М’яка плоть під тонкою бавовняною блузкою; доторк, стиск, біль і шок. Серйозне правопорушення. Як часто? Він не знав. Годинами він розмірковував про те, скільки дітей про це знають, чи обговорюють вони це між собою, скільки часу мине, поки його викриють.

Не довіряючи самому собі, він узяв за правило перед виходом у коридор займати руки стосами паперів і папок. Кричав дітям, щоб розступалися перед ним, давали йому дорогу. Але це не допомагало. Завжди хтось наштовхувався на нього, і хоч руки в нього були зайняті, він вигадував інші способи для фізичного контакту: міг раптом виставити лікоть, щоб зачепити чиїсь груди; ступити зненацька вбік, ненароком вивернути ногу, щоб пах якоїсь дитини торкнувся до нього.

— Коліне, — нагадала про себе Тесса.

Але він раптом заридав, здригаючись усім своїм неоковирним тілом, а коли вона пригорнула його, припавши до нього обличчям, її сльози потекли по його щоці.

За кілька миль звідти, у вітальні Дому-на-пагорбі, за новеньким комп’ютером сидів Саймон Прайс. Дивлячись, як Ендрю від’їжджає на велосипеді на роботу до Говарда Моллісона, і думаючи про те, що за цей комп’ютер він був змушений угатити повну ціну, Саймон дратувався й почувався несправедливо скривдженим. З тієї ночі, коли крадений комп’ютер булькнув у річку, Саймон жодного разу не заглядав на сайт місцевої ради, але раптом йому спало на думку перевірити, чи не красується там ще й досі та дурня, яка коштувала йому роботи, адже її могли побачити потенційні працедавці.