Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роман вiдклав газету. — Тобi сьогоднi на котру? — поставила запитання Вiра. Так, нiби посунула першого пiшака в шаховiй партiї «Е-2» на квадратик «Е-4».

— Як завжди, — сказав Роман, посуваючи свого пiшака на тi ж звичнi для початку гри клiтинки. — Лекцiя починається о дев'ятiй. Повернуся останньою електричкою.

— Добре виспався? — вела свою партiю Вiра.

— Так. Усе чудово. А ти?

— Не дуже. Тетяна розбудила. Вона така незграбна — як повертається, то обов'язково перебудить увесь дiм, — сказала Вiра. — Швидше б нам вибратися звiдси.

— Ну, ми тут не так вже й давно, люба, — сказав Роман. — До всього треба призвичаїтись. Не все вiдразу...

Тут можна було припинити ходи, адже тема дражлива, з нею можна дiйти до мату, а цього в родинi не передбачалось.

— Якi плани в тебе? — перемкнулась Вiра на доньку. — Чекати на вечерю?

Марина пiдвела очi, хiд був за нею:

— Ма, зрозумiй: менi важко мотатися сюди щоденно. У мене робота. Я ночую в Реґiни — у неї власна квартира в центрi. А ще — курси iноземної. Навiщо менi трястися в електричках? Буду за кiлька днiв. Ми якраз готуємо важливий проект для шефа — мушу себе добре зарекомендувати.

— Ти себе виснажуєш...– зауважила Вiра i зiтхнула: на сьогоднi їхня двадцятирiчна дiвчинка заробляла бiльше нiж батьки i з цим важко було змиритися.

Марина посмiхнулась i знизала плечима.

Снiданок тривав.

Родина ще трiшки поговорила про лекцiї Романа Iвановича i про студентiв, якi мало чим вiдрiзняються вiд своїх ровесникiв у будь-якiй iншiй країнi свiту. Роман розповiв кiлька курйозних випадкiв у студентськiй вбиральнi, де часом добряче попахує марихуаною, про декана — «чудового мужика», з котрим вiн часто обiдає в ресторанчику навпроти унiверситетського саду i вiдчайдушно сперечається з приводу перекладiв Бродського нiмецькою мовою. Вiра так само докладно i розважливо вiдповiла на кiлька запитань про свої успiхи в мiсцевому оркестрi i пiдготовку до дня мiста, на якому їхнiй музичний колектив має їхати на платформах вантажiвок, прикрашених квiтами.

Потiм настав час роздачi канапок. Вiра завжди охайно загортала їх у фольгу i вкладала в маленькi пластмасовi контейнери. Марина зазвичай вiдмовлялася, мовляв, їх на фiрмi годують безкоштовними обiдами. Роман, як завжди, з вдячнiстю погладжував дружину по плечi...

Два поцiлунки на порозi — i Вiра залишалася сама.

Починала збиратися. Але перед тим знову заварювала каву на кухнi. Робила це лише задля того, щоб дiждатися хазяйку фрау Шульце i зайвий раз у милих уранiшнiх теревенях про те i про се натякнути, що вони тут тимчасово. I колись запросять поважну фрау до себе в гостi. У власний будинок. На знак вдячностi за гостиннiсть...

Розпрощавшись з дружиною i донькою, котра завжди знаходила причини, аби не їхати разом із батьком, Роман Iванович кiлька хвилин спортивною ходою йшов до симпатичного вокзальчика, де сiдав на електричку. Зсередини вагони пахли, мов квiтковий сад, i Роман проводив сорок хвилин у приємнiй запашнiй колисанцi. У роздумах. У планах на майбутнє...

...«Менi лише сорок два... Дасть Бог, я проведу ще стiльки ж у цiй благодатнiй країнi. Тобто добряча частка життя попереду! Звiсно, зараз, не дуже приємно вставати о сьомiй, труситися в електричцi, але скоро я долатиму вiдстанi на авто, як всi нормальнi громадяни. Хоча, до чого тут авто? Рiч навiть не в цьому. Рiч у самореалiзацiї. У мене досить знань i досвiду, щоб подолати всi перешкоди. Довести. Що довести? Довести, що я не даремно народився. Що зможу... Господи, як хочеться спати... Ще тридцять хвилин дороги. Варто використати їх з користю для себе. Думати! Щось занотувати в блокнот. Зробити бодай якусь основу для майбутнього роману. А вiн давно вже складається в головi. Вiн вже iснує! Для початку це буде комерцiйний проект — вiн буде таким, якого потребує тутешня публiка. Написати роман не так вже й складно. Головне — обрати тему. Щось у стилi Дена Брауна — якесь романтичне розслiдування. I краще на мiсцевому ґрунтi. Скажiмо, про кохання сiмдесятитрирiчного Гете до юної баронеси Ульрiки. Назвати його «Останнє кохання Йогана». А що? Звучить заманливо!

Текс має бути не надто складним, але i не таким примiтивним, як друкують пiд яскравими обкладинками. Зробити його глибшим, розлогiшим. Шкода, що вiн iснує лише в головi, але це не страшно. Буде час — а вiн обов'язково буде! — почну записувати. Зараз можна обмiркувати початок. Наприклад, вiн може бути таким...».

Роман Iванович поглянув у вiкно, натхненно втягнув нiздрями аромат стерильно чистого вагона i навiть провів у повiтрi вказiвним пальцем, нiби вже записував початок свого роману: «...Розчарований i пригнiчений вiдмовою юної нареченої, уславлений нiмецький поет Йоган Вольфганг Гете стояв на фiлiгранному мостi над рiчкою Тепла посеред Карлових Вар i печально дивився на мiсто. Панi i панянки, що проходили повз свого кумира, сором'язливо ховали обличчя пiд мереженими парасольками. Вони нагадували бiлi цукровi фiгурки, якi кондитери розставляють по боках весiльного торта. Це порiвняння було таким влучним, що на якусь мить Йоганн вiдволiкся вiд сумних думок i новим поглядом окинув мiсто: шедевр французького архiтектора Ле Корбюзьє дiйсно схожий на весiльний торт. Подумавши про весiлля, якого не буде, Йоган насупився i так мiцно стиснув зуби, що прикусив собi язика...». Нi, про язик не треба! Це вже якийсь натуралiзм. Але я добре уявляю, що мав вiдчувати хрещений батько Мефiстофеля в такiй незручнiй i навiть соромнiй для свого поважного вiку ситуацiї... Потiм можна двi-чотири сторiнки присвятити змалюванню рiзних деталей. Причому чiтко встановити норму: сторiнка пiде на змалювання статури, ще одну присвятити очам i iншим частинам тiла, ще з десяток розворотiв помусолити риси характеру. Так би мовити, додати обсягу перед тим, як розпочати саму iсторiю. Хiба не так у Гессе?