Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

А я таки добряче заклякла перед твоїм «Бузковим кущем» у Метрополiтенi. Так, як тепер перед цим вiкном. I думаю, що, напевно, ти робила саме цей кущ, а тому маю вiдповiдь: кожне суцвiття i кожна квiтка в ньому — неповторнi. Чи не так?

До чого тут бузок?..

...Я вирiшила затриматись тут ще на тиждень, хоча пiсля вiдходу бабусi мене тут нiчого не тримає.

Макс зголосився допомогти з рiзними паперовими справами. Тепер я багата спадкоємиця, а що з тим робити — не знаю. Виявляється, що моє навчання в пансiонi сплачувала вона, а це тридцять сiм тисяч доларiв на рiк! I цей факт мене неприємно вразив, адже мати нiколи менi про це не казала. Можливо, вона сюди повернеться, все ж таки це її дiм. Я написала їй i поки що не отримала вiдповiдi. Побачимо...

Тепер не знаю, як зробити гiдний перехiд до iншої теми. Нiколи не мала хисту гарно писати. Зараз запитаю в Максимуса... Запитала. Смiється. Саме в цю хвилину, коли я мучусь, втупившись в екран. Каже: в кiно завжди поважав прийом «швидке входження до сюжету: бика за роги!». Що таке «бика за роги», менi не зрозумiло.

Вiн ще смiється, сидячи навпроти, каже: ну, пиши зараз те, що я надиктую.

Отже, вiтання тобi вiд Макса... Почекай, вiн каже, що вiн такого не казав (але все одно — вiтання тобi вiд Макса!)...

...Слухай, я, звiсно, зараз напишу пiд диктовку, але...

Каже: нiяких «але», що за самодiяльнiсть?! Одне слово...

Каже: «I цього теж не казав, бо слiв буде бiльше!».

Добре, пишу мовчки:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта...»

Почекай...

Що таке «кобiта» — не знаю. Сердиться, каже, щоб не вiдволiкалась.

I почала спочатку. Починаю i мовчу:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта, шостий день тримаю видатного голлiвудського сценариста (вiд скромностi не помре!) прикутим усiма фiбрами душi (що таке фiбри?) до одного питання, яке вiн поставив одразу, щойно переступив порiг цього батярського (що це таке теж не знаю) притулку для кретинiв. Питання було поставлено прямо i грубо з уживанням кiлькох незрозумiлих слiв невiдомого походження. Але суть його я вловила, як будь-яка дiвчина, що мрiє вдало вийти замiж (неправда!!!) . Коротше, вiн запитав, чи згодилася б я переспати з ним з метою подальшого розвитку стосункiв...»

Соню!!! Почекай... Зараз я його вижену звiдси...

Продовжую, зачинивши дверi на ключ!!! Отже, таке воно це «швидке входження до сюжету»... Хоча менi здається, що я правильно розпочала — з твого бузку, який вже заснув, i тепер у сутiнках нагадує якогось екзотичного звiра, що спить стоячи посеред запущеної клумби. А я вiдчуваю такий затишок i спокiй, нiби давно живу в цьому будинку, сповненому рiзних iсторiй. Якщо добре подумати — у мене нiколи не було такого притулку, де я могла б почуватися хазяйкою. В кампусi школи i унiверситетському мiстечку ми жили по двоє-троє в кiмнатi. I тасувалися мiж собою, мов колода карт — нiчого справжнього, всi зайнятi навчанням, кожен за себе. Легкiсть i неперебiрливiсть.

Отже, Макс...

Вiн приїхав на другий день перед похованням. Перша зустрiч виявилась досить курйозною. Я поралась у садку, збираючи квiти на похорон — брудна, в старому комбiнезонi, в капелюху, насунутому на очi i — плакала. Знаєш, уперше плакала, уявляючи, що могла б здогадатися нарвати квiтiв ранiше — просто так. Поставити їх на тумбочку бiля лiжка, щоб вона могла їх побачити чи хоча б вiдчути аромат.

Словом, я не помiтила, як хтось пройшов у сутiнках по стежцi, але страшенно злякалася, коли почула, як шелестить гравiй, присiла пiд кущем i затисла в руках садовi ножицi. У будинку було темно, лише жеврiла свiчка бiля труни на першому поверсi. Я бачила, як тiнь зупинилась, це була чоловiча тiнь. Вона прокрадалась до будинку. Але не дiйшовши до порога, чоловiк зупинився, закурив i опустився на лавку в альтанцi. Тодi я змогла тихо пiдкрастись i приставила до його схиленої шиї вiстря ножиць.

— Забирайтесь геть! — сказала я. — Iнакше ви мрець!

Вiн не ворухнувся. Зробив одну затяжку, випустив дим i я почула його голос:

— Не переконливо...

Я розгубилася. Голос був спокiйним. Потiм вiн сказав:

— Я приїхав до фрау Шульце... Але, очевидно, запiзнився.

I я опустила свою зброю. Сiла поруч.

Усi цi днi Максим допомагав менi, як мiг i на похованнi, i з будинком, i зi спiлкуванням з чиновниками. Чесно кажучи, я вперше в життi вiдчула допомогу i пiдтримку. У нас прийнято посмiхатися i не мати проблем.

Ми багато говорили, хоча дещо я знала вiд бабусi. Знала, що вiн поїхав до якоїсь американської кiностудiї разом зi своїм другом — вiдомим режисером, з яким випадково познайомився, працюючи в готелi. «Знаєш, що сказала менi фрау Шульце, коли я мов очманiлий повернувся додому наступного дня пiсля цього знайомства? — розповiдав Макс. — Вона сказала, що нема чому дивуватися, адже часом, якщо, звiсно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе i пiд кришкою зламаного роялю...».