Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

— Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

— Що ви маєте на увазi? — запитала я.

— Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила. Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина — про те, що у нього все ще попереду i таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

— Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем — Лора.

— Лореляй? — уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась — нестримною потужною хвилею. За мiсяць я лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю. Можливо, варто так зробити...

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила — без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор. Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому — «добропорядна», «законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше. Що вiн мiг знати? Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках — з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш — пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi — повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато — великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах — i це все на тлi пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше — гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i рознервувалась.

Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати. Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала — за парканом кампусу, де геометричнiсть форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком вiдповiдають цьому стану. Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для мене?! А я цього нiколи не вiдчувала! Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау Шульце» — несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на столi, — поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» — з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».

Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок. I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...

Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.