Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу — i механiчна лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того — на справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла якусь бiблiйну сцену: «Встань — i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву. Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась Сильви — надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута яскрава циганська хустка — ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

— Ну чого вирячилась? — хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: — Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це пролунало майже так, як те «Встань — i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована Масяня. Встала на бiк Сильви — часом спина до спини, щоб оборонятися, часом — поруч, щоб дивитися в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина — сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно вписався до компанiї, адже — не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес. Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити... I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони — Сильва, Масяня, Марина — влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я. Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара. Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi — все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i «прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя, походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то, напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку, злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто — а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси. Авто проносились повз неї — жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала жадiбним поглядом, було своє життя — повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем, прiзвищем, спогадами i сподiваннями — чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб, зрештою, потрапили до в'язницi — тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!