Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на «робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр — тато з сином i донькою.

Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з тендiтною Олею. Оля — справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала сюди i поїду ще далi, аби було саме так!

Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка — справжня посмiшка! — блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати, несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько — донесе. А в мiстi вiзьме таксi до летовища — так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...

Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале! Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад». Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!

Але витягти склянку з апарату не встигла — вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв, оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля Макдональдзу — з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона завжди намагалася обходити їхнi галасливi скупчення. Тепер вона пiшла прямо на них, потiм побiгла, дивлячись, як смикається в їхньому тiсному колi розбита голова Меджнуна. Вони методично, кожен по черзi, били його, ставили на ноги, притискаючи до стiни, i знову гамселили, мов грушу. По обличчi хлопця текла кров.

— Стiйте! Облиште! Не чiпайте! — кричала на ходу Оксана, не помiчаючи, що кричить не по-нiмецьки.

Правду казав Штiрлiц у фiльмi «Сiмнадцять миттєвостей весни»: народжуючи дитину, жiнка кричить своєю рiдною мовою! Оксана не народжувала, але в якусь мить їй здалося, що вона на вулицi свого рiдного мiста, а гамселять її Миколку — саме зараз, у цю хвилину, коли вона пiдбiгає до закривавленого Меджнуна. Вiн прийшов сюди через неї...

Вона увiрвалася в коло кривдникiв, мов фурiя. У першу мить свого втручання навiть змогла розiмкнути їхнє коло. Полишений Меджнун, мов ганчiр'яна лялька, сповз по стiнi їй пiд ноги. Коло розпалось, розпорошилось — атас! Лишився один — пiдступив ненадовго, усього на якусь мить. Глянув в очi, зробив один короткий рух. Оксана зовсiм не злякалась, навiть встигла подумати: «От халепа! Як не кiшка, то турок! Невже знову доведеться обирати мiж ним та електричкою?!». А потiм вiдчула, як поволi зникає порожнеча в грудях, та порожнеча, яка так мучила її всi цi роки. Як вона, та дiра, заповнюється чимось гарячим, живим, рухомим, заповнюється по вiнця, огортає теплом серце i легенi. Отже, вона, Оксана, не залiзна — до неї повертається душа! Це боляче. Так боляче. Але як приємно вiдчувати, що душа нарештi повернулася. Душа була на мiсцi.

...Оксана повiльно сповзла по стiнi. Її рука вiдкинулась на груди Меджнуна. До перону пiдходила електричка...

— ...Чи я розповiдав тобi про свого дiда, люба? Хiба нi? Дивно. Я вважав, що ти вже чула цю iсторiю. Чомусь вона здається менi подiбною до нашої. А, можливо, я переживаю її за свого дiда. Є в цьому щось на генетичному рiвнi. Напевно, дiд передав менi любов до своєї киянки у спадок i я мушу прожити її в iншiй iнтерпретацiї. Щасливо. Адже його киянку розстрiляли в сорок третьому...

— Розстрiляли?!

— Так. Вона виявилася пiдпiльницею.

— I твiй дiд не мiг її врятувати?

— Нi... Це досить дивна iсторiя, вiн розповiв її менi майже перед самою смертю. Я слухав його в пiввуха, бо ж тодi це здалося менi несуттєвим, а якщо чесно — просто якоюсь вигадкою. Лише дивувався, яка буйна фантазiя розвинулась у стариганя: вiн розповiдав i його очi, вже вицвiлi i нiби повернутi поглядом всередину себе, сяяли коханням. Тiльки тепер я розумiю, що вiн казав правду. Адже часом у життi трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливiший письменник.

Словом, iсторiя така. У тридцятих роках мiй дiдусь мав довге вiдрядження до Києва. Вiн вивчав давньослов'янську архiтектуру, писав по нiй наукову працю. I доволi часто бував у СРСР. Отже, одного дня на вулицi... м-м-м... забув, як вона називається... щось пов'язане з хрещенням...