Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя — болiсно i незворотно. Через те i намагалася придiлити його останнiм дням якнайбiльше уваги, нiби закрiпити в пам'ятi цей багаторiчний уклад, якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку — i все це з такою пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась iнша реальнiсть — так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.

Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає у сполучену з її кровоносною системою посудину. Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них часник. А насправдi — чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.

Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах, фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:

— Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь. Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.

Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий — фрау Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на вiдповiдь:

— Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю. Мої студенти наче подурiли — аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

— Нормально доїхав? Як студенти?

— Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

— Мий руки. Вечеря на столi.

— Як Марина, приїде сьогоднi?

— Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

— Щось менi не подобається ця її нова подруга.

— Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

— Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

— Так.

— Як тримався Вiльгельм?

— Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

— М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра. Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на його трохи посивiлу макiвку — найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку, яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою — iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця, який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо, вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард чекатиме її бiля скверу в своєму авто — сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.