1 ...6 7 8 10 11 12 ...56 – Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.
– Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.
– Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?
– А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.
– На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.
– А на Матівеччині?..
– Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.
– Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.
– Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.
Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.
– Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.
– Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…
– Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.
– Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.
Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.
Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.
Того дня я тричі робив записи у щоденнику.
Зранку: «Ранокчудовий – теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».
Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось-ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».
Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648—1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу – «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +9 – це поки що найвища температура цього року і цієї весни».
Коли ми доходимо до Зарізаного – так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом – Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті-решт настало, сприяє розвою всього живого.
– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.
– Будеш носитися?
– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу