Олександр Вільчинський - Криївка

– Що починалося?

– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?

– Ясно.

– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.

– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».

– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..

Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.

– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…

– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.

– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.

– Там?

– Там.

– За шламбоном? – перепитую я.

Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.

За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується – це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.

– Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, – звіряється зі своїм планом Славко. – Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…

– А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» – вирішую я допомогти братові.

– І то правда, – погоджується він.

Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто – і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг – не луг, а болітце серед лісу.

– Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? – нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.

– Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, – спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.

Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.

– Тут залягли, а стріляли туди, – показує на дорогу.

Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», – зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:

– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту-ту-ту-ту!.. – це він уміє робити також найкраще з усіх нас.

Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по-копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.