Олександр Вільчинський - Криївка

– Воістину! Воістину Воскрес! – відповідають мені тітка й дядько, і я стаю поряд, тут же, за порогом, бо далі вже просто суцільна стіна людських спин: справа – чоловіки, зліва – жінки, а по центру – вперемішку. Наші всі також тут, я вже останній, хто протиснувся, і моє завдання й тут пильнувати і за Лейтьохою, і за Вороб’єм, якщо раптом з’явиться. Кажуть, що якогось року він набрався нахабства й так само на Великдень приперся до церкви із ручкою і своєю «чорною книжечкою», щоб переписати всіх, якою він нас ще й тепер постійно лякає.

Але погляд мій все одно більше тягнувся вліво, до стіни, де під великим образом Матері Божої з малим Ісусом на руках під лампадкою стояла Оля. Вона за цей рік у місті ще більше розцвіла, стала справжньою дівкою, пишною, мов налитою. До сьомого класу вона жила тут, у селі, у баби Ярини, і ходила з нами в один клас, а тепер її батьки, які працювали у місті на фабриці – дядько Міша й тітка Зіна, які обоє були з нашого села, а тітка, то й із нашого кутка, нарешті отримали від фабрики квартиру й забрали Олю до міста. У Олі ще був молодший брат – Саша. Але він до нашої школи не ходив, його лише привозили до нас на всі канікули.

Він років на два за нас молодший, йому лише тринадцять, він навіть на рік молодший за Грицика, хоч і виглядає старшим, може, через високий зріст. Він дуже рухливий і дещо босякуватий, як каже наша баба Христя, бо він їй ще зовсім малим, коли лазив за м’ячем, поламав тюльпани під ґанком. Тепер він краде у свого тата цигарки і курить, і нам пропонує. Ми із Славком не куримо, а Рудий бере і навіть малий Грицик, я якось бачив, попахкував.

Саша уміє тримати таємницю, і Славко ще на початках, на зимових канікулах, збирався і його прийняти в нашу організацію, але потім передумав. Надто вже цей малий Саша босякуватий, не по-сільському шустрий, і знає таке, про що ми ще не чули. Наприклад, про вафлісток. Він нам сказав, що коли у дівчини між передніми зубами є щілина, то вона точно вафлістка. А якщо ще й ні, то обов’язково стане такою.

Дивлячись на Олю під лампадкою, я думав, чому у неї не рідкі зуби, а то була б вафлісткою. Утім, Оля здавалася мені надто дебелою, та й старша на рік, якраз для Славка й буде… Я розумів, що у церкві гріх так думати, але нічого не міг із собою вдіяти, лише це і було в голові. І лише із завзяттям, начеб хоч у такий спосіб спокутуючи свої грішні думки, щоразу разом з усіма розмашисто хрестився, коли батюшка затягував: «Святого Отця і Духа, і навєкі амінь!».

Коли я нарешті відвів від Олі очі й подивився на вихід, то там уже протискався Славко і Грицик за ним слідом.

– Ну, здається, все за планом, – прошепотів мені Славко, також хрестячись. – Тільки Рудого не бачу.

– Онде і він, – так само пошепки відповідаю і киваю на вихід, де Володька, ввібравши голову у плечі, уже шукає собі прохід до нас.

– Воістину Воскрес! – киває нам збуджено. – Я вже тут, поки Лейтьоха курить…

– Знаємо… А там як? – ще чую, як питає його Славко, але Володьчину відповідь заглушує хор.

Наш церковний хор – це щось особливе. Співають старші тітки й дядьки, а керує ними тітка Танька, вона раніше жила коло нас. Село наше, кажуть, завжди було голосисте, співуче.

– Ви стійте до кінця, а я трохи раніше вийду. Збираємося біля брами, зліва. Орлик, відповідаєш! – згадує моє псевдо Славко.

Так і зробили. Ми достояли всю службу і ще у кінці вислухали коротку проповідь батюшки, з якої я, втім, мало що зрозумів, але враження залишилося позитивне. Славка під час проповіді вже не було, і Грицика також. Тож ми з Володькою, втискаючи голови у плечі, разом із людським потоком посунули на вихід. Лейтьоха у такі моменти на сходах уже втриматися не міг, навіть якби, обнявши поручня, упирався обома ногами, все одно б знесли, тому зазвичай пантрував уже десь унизу.

Селяни знали, що за молоддю пасуть, а тому, як могли, прикривали нас. Я, наприклад, зігнувся за високим, як платва, дідом Гордієм із Череватого вулички, а Володька – за моїм дядьком Карпом. Дівчата також вив’юрками прошмигували сходи, за хустками їх важко було роздивитися, а далі врозсипну або до перелазу, або між яблунями церковного саду, в кінці якого від вулички вже давно не було ніякого плоту, адже всі знали, що на хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.

Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.