Олександр Вільчинський: Криївка

– Не сци, шутка…

– За не сци можна й у нюх!

– Кажу ж – шутка, – дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.

Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.

Гасне і знову спалахує – не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.

– А яке було одияніє, скажи! – ловить мій погляд Володька.

– Иги.

Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця – Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай – одияніє, – означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами – це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.

Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас уже чатував Воробей з командою, а на Позіхайло. Не так високо, як на Поповій, не на все село, бо клин соснини закриває Зозулину вулицю і Загреблю, зате всі Глинки, аж до Грубого Лісу, осяє, а Зозулина вулиця нехай сама для себе світить.

Позіхайло – це другий за висотою після Попової Гори горб. Західна його частина вкрита лісом, а на гребені велика галявина, де ми у футбол граємо, зате східний схил, той, що до Глинок, безлісий. Ось там на ріллі, приблизно на місці кілька років тому розораного старого глиняника, ми й розклали цьогоріч наше одияніє… Рудий приволік якесь напівзогниле корито, а малий Грицик, як завжди, прикотив стару шину, ще й заткану корком із кукурудзяного качана чекушку солярки в кишені приніс, він знає, де це брати. А решту дров у лісі дозбирали.

Дехто казав, що насправді це вогнище не так на честь Христового Воскресіння, як воно має освітлювати віруючим дорогу до церкви, чи уже з церкви. Старі люди кажуть, що колись у самому центрі збоку від дороги на рові також накладали купу сухостоїв і вони горіли аж до ранку. Але тепер спробуй запали у центрі, пожежна буде за півгодини, та й не дадуть, один лише Воробей чого вартий.

Біля школи на електричному стовпі яскраво світить ліхтар, просто лампочка, перед святами знову вкрутили. Володька піднімає голову, примружується, задкує у тінь, і ми розділяємося. Він – через шкільне подвір’я під вікна до Вороб’я, а я направо – до церкви, звідки уже долинають звуки відправи, церковні хорові співи, лагідні й урочисті водночас, і душа одразу наповнюється дивним піднесенням. У вуличці я майже одразу зіткнувся із Славком і Грициком, що виглядають тепер ще більшими змовниками. І тоді ж, ще з вулички, ми й помічаємо Лейтьохиного кашкета на східцях над людськими головами.

Коли позад нас у вуличці з’являється решта наших, Славко з Грициком так само по-змовницькому знову кудись зникають, просто розчиняються у сутінках. Я ж стаю під липою і спостерігаю, а коли Лейтьоха хвилин через десять нарешті сходить зі східців і, протискаючись між людьми, направляється до хвіртки, я трохи виходжу на світло, щоб Оля мене помітила. Я киваю на сходи і кладу долоню собі на тім’я, й вона посміхається у відповідь. Тоді я роблю жест, начеб відганяю муху, й, не роздумуючи, спершу тицяю на яскраво освітлений вхід до церкви й зображаю пальцями чоловічка, що йде, вона так само весело киває у відповідь.

Далі вже не можна тягнути, Лейтьоха може вернутися на свій спостережний пост будь-якої миті, й ми по одному починаємо протискатися досередини.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – навколо тільки й лунає, що це Великоднє віншування.

– Христос Воскрес! – киваю я до тітки Ганки, на яку натикаюся при вході. – Христос Воскрес! – одразу й до дядька Карпа, тітчиного чоловіка.

Тітка – це ще одна мамина двоюрідна сестра, бо у нашого діда Лук’яна було ще два брати і сестра – баба Ксенька, але вона дітей не мала. А дід Степан і Онохрей, що, можливо, було похідним від Онуфрій, мали лише дочок, відтак і всі мамині двоюрідні сестри лише по дідовій лінії, бо у нашої баби Христі всі сестри і брати повмирали ще малими.