Олександр Вільчинський - Криївка

Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.

Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.

Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.

Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.

А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.

Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.

Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…

– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.

А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.

– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.

Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…

– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.

Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…