Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

— Я — плакун-трава, — засоромився Сірий.

Стукіт у вікно.

— Хто там?

— Це ми! Силовики!

Я запалив світло.

— Ви ще живий? — невдоволено запитав Павло Павлович.

— Живий, — невдоволено відповів я.

— А чого пропали?

— Занедужали? — просунувся Сашко.

— Швидше видужав.

— Зустрічаєтеся з ним регулярно? — прискалив око Павло Павлович.

— Буває.

— Ваше враження? — запитав Сашко. — Противний?

— Нормальний, — відповів я.

— Буде з нами співпрацювати? — запитав Павло Павлович.

— Куди він подінеться! — розсміявся Сашко.

— А ви не смійтеся, референте, — насупився я. — Дайте мені ще час на обдумування.

— Ти не тягни, — захрипів Павло Павлович. — Країна дуріє.

— Зашморг ззаду — й капець Сірому, — шепнув довірливо референт. — Привітайте Павла Павловича, йому нову бляху дали.

— Та годі тобі! — вдавано зніяковів Павло Павлович.

— Дуги золоті, обруч, листки селери, — радів Сашко.

— Двох дельфінів, що сходяться хвостами, забув, — не втримавшись, просяяв Павло Павлович. — Пам’ятаєте, як я вас учив? Половину злочинів провокують самі потерпілі, — швидко заговорив він. — Треба ходити у ватянках, у в’язаних шапочках, дамам — теж у ватянках, на низьких каблуках, у темні провулки не заходити.

Силовики зникли.

Сірий запалив свічі, врубав Вівальді.

— Місяцехід, повний хід! — вишкірився Сірий, жбурляючи на килим тіло нареченої із зубами. На тілі нареченої дві кнопки пристрасті й один п’ятачок безуму. На тілі нареченої Сірий відтворив великий стиль радянських галантерей зразка 1970 року: волошковий пояс від панчіх із гумками, що метляються на великих білих ґудзиках. У ґудзиків здивований вираз обличчя. Сам Сірий вирядився у блакитні кальсони з поворозками. Наречена поповзла по килиму на ліктях і колінах. Він — давай фотографувати.

— Кульбаба ти моя еротична, — подобрішав Сірий, коли наречена вперлася в кут. — На підвіконня!

Вона видерлася.

— Покажи піську!

— На! — хтиво засоромилася вона, засунувши лице у волосся.

— У ліфт!

Вона помчала на сходи, трясучи гумками.

— У ванну!

Наречена попливла в іржавій посудині.

— А зніми мене, як я пісяю!

— Ну, давай, — знехотя сказав Сірий, який не любив жіночої ініціативи.

Наречена випустила жовтий струмінь у ванну.

— Які ви, все-таки, жінки бридкі, — сказав Сірий. — Коли сците, у вас сеча по волоссю тече.

— А зніми мене, як я какаю! — не вгамовувалася наречена.

— Ти дупу як підтираєш — знизу вгору чи зверху вниз?

— Поняття не маю, — знизала плечима наречена.

— Всім спасибі! — закінчив зйомку Сірий.

Коли Сірий надрукував фотографії, він засмутився.

— Кульбаба ти моя нефотогенічна, — замислено сказав він.

Наречена вирвала в нього з рук фотографії й побігла показувати мені.

— А це я, за секунду до кончини! — з гордістю заявила вона. — Скажи, класно!

Лена — російська негритянка. Тепер вона веде нічну програму про секс, але були часи, коли вона в ньому зовсім не розбиралася, плутала чоловічу мастурбацію із сонним почухуванням у паху. Ми познайомились у Нью-Йорку. Мені потрібно було побачити Гарлем, і вона допомогла знайти потрібних людей. Ми їхали в таксі, і білий лисий таксист запитав:

— Якою мовою ви розмовляєте?

— Російською, — відповів я.

— Ви росіянин?

— Так.

— А чому вона говорить російською?

— Вона теж росіянка.

— Як?

Я підморгнув Лєні.

— Половина росіян — негри, — сказав я.

— Як?

— Так, — спокійно відповів я.

Шофер різко загальмував і вилаявся.

— А ще кажуть, що у нас вільна преса! — закричав він. — Вони навіть не можуть сказати, що половина росіян — негри!

Я спершу розповів цю історію як анекдот, але виявилося, що я не помилився.

— Я не смерті боюся, я ремонту боюся, — сказав Сірий, коли в п’яному стані вів жигулі по Ленінському проспекту. Він закривав одне око долонею, щоб краще бачити.

Країна вічного ремонту. Тут усе так підгнило, ще не встигнувши дозріти, що, де не візьмися, щоб зробити ремонт, треба починати спочатку, а найкраще й зовсім не починати.

Я дотримувався традиційної помилки: вірив в описовість Росії. Всяк, хто брався писати про неї, думав, що росіянин має хоча б оболонку нормальної людини. У нього, здавалося б, дві ноги й руки. Але це тільки ілюзія. Це чотириносий звір. Таке відображення сутності Сірого в російській людині, ким би росіянин не був. Звичайно, є якась група росіян, які мають ослаблену ілюзорність і тому змазані, як характер. Але залишмо осторонь випадкові явища. Поговоримо про головне. Російська людина безформна.