Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

Деренчать у їхніх кімнатах слабенькі серванти.

Сплетіння марення й посилання на шваґра, коли доводяться недоказові речі, коли наївність — найніжніше з усіх слів, яке можна підібрати, характеризуючи їхні думки — яке випробування для будь-якої людини, що обрала своєю релігією любов до ближнього, яке знущання з неї.

Міль з’їла плюшеві подушечки.

Надія на те, що комуналки розселяться, теж наївна. Комуналка, як світло непогаслого місяця, —

норма російської ментальності. Вона ж — модель жаданої соборності. Засрані під’їзди й підворіття, непрочищені, засмічені, як сміттєпроводи, печерні люди метафізичні. їхній розрізнений посуд, гнуті ложки-виделки підзвітні лише божественному суду. Вони знижують уявлення про людину, контакт із ними породжує гострі емігрантські наміри, спільне проживання викликає думки про пекло.

Запущена Росія, яка ніколи не провітрювалася, ніколи не сподобилася на добре людське слово, не розуміла логіки свого розвитку — скільки таких людей? мільйони? десятки мільйонів?

Середньовіччя без середньовічних символів віри, втілене в образи комусь дуже близьких людей, не береться до уваги в розмові про країну, де виставляються напоказ підсвічені французами фасади сталінської архітектури, які серед новітніх будівель здаються заледве не італійським містом. Чи треба говорити, що Росія із голою лампочкою, спадщина допетровського, дореволюційного, радянського та сьогоднішнього часу, безініціативна настільки, що на її тлі Обломов видається Штольцом, і ми покликані із цим «пасивом» миритися?

Завжди знайдеться ватага доброзичливців, які кинуться скажено виступати проти середньовіччя, наводити приклади щасливої соборності, зі стійким графіком чергувань по прибиранню місць загального користування, зі скромним затишком і гуталіном, коли жіночки ходять у східних халатах, сидять на диванах, задумливо підібравши ноги. Вони закричать: а що ж народ міг зробити? Саме так — що? Я знаю цих доброзичливців, як облуплених. Вони роблять свою роботу настільки грубо, що по природі не дуелездатні.

Крім них, є величезна кількість людей, які візьмуться захищати всіх цих середньовічних істот: вони прошиті загальними струмами, їм шкода п’яниць, шкода бабусь, покинутих напризволяще. Мені, якщо брати їх окремо, теж багатьох шкода. Але всю цю жалюгідну масу мені не шкода, вона тягне Росію на дно.

Звичайно, легше за все поставитися до цієї маси уїдливо, зіграти на панічних настроях, залякати, як це і роблять ті, хто вступає з нею в контакт і швидко втрачає терпіння. Можна спробувати поставитися до неї по-християнському і полюбити. Але хоч як ти до неї ставився б, вона, ця маса, перетворена волею випадку на електорат, має голос і нічого спільного не має з демократією.

Що з нею робити? Обманювати? Відмивати? Перевиховувати? Чекати, поки вимре?

Але останнє — ілюзія: старі тягнуть за собою онуків, правнуків, які теж стають навкарачки. Після першого півнячого лементу молодості від них більше немає чого чекати, крім рабської залежності од вічного повторення. Все йде по колу. Залишається одне — помістити їх у концтабори.

Але вони й так уже там.

У кожному росіянинові є своя незграбність.

Іван Петрович занадто товстий. У нього пасок під черевом.

Василь Васильович занадто обносився. У нього діри в обох кишенях.

Микола Іванович ніколи не стриже нігтів на ногах. Вони в нього самі собою підстригаються.

У нареченої із зубами драна нічна сорочка. З неї апетитно вивалюється немита цицька.

Марія Миколаївна жодного разу в житті не користувалася туалетним папером. І нічого — залишилася жива.

Ось чому в росіян сильний балет.

Якось я зустрівся з однією дрібною совістю нашої нації. Совість запропонувала мені зробити бесіду для газети. Вона стала розповідати, як хлопчиськом під час війни втекла з дитячого будинку, бо там було нестерпно, проїхала «зайцем» весь Сибір і, оскільки Росія повна добрих людей, їй допомогли ці добрі люди, яким вона вдячна. Вони не здали совість назад у дитбудинок.

Я запитав, чому було так нестерпно в дитбудинку, і, вислухавши відповідь, сказав:

— Виходить неузгодженість: добрі люди допомогли вам утекти від злих дітей і злих вихователів.

Дрібна совість здивувалася, наче вперше про це подумала, бесіди не опублікувала.

Росіяни переоцінюють не тільки самих себе, а й своїх дітей. У кожному відділку міліції розкажуть про їхні подвиги. У російському дитячому світі заведено бути жорстоким. Мені розповідали вуличні повії, що найстрашніше — опинитись у владі підлітків. Знайомий бандит, свідок розповіді, кивнув: