Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

Зробити щось непристойне — вища пристойність. Все інше в системі російського світу не береться до уваги і не враховується. Гоголь стоїть на анекдоті й не розвінчує його. Те ж саме у Платонова — анекдотичні переживання. Інші — пафосні — інтелігентські — письменники, можливо, й потрібні, але вони не свої. Свій — непристойний. Свій пердне. Свій насере. Свій, врешті-решт, уб’є. Але якщо він уб’є всередині анекдоту, то буде прощений. Чаадаєв обурювався, що анекдот Гоголя подобається, а його власні гіркі думки — ні. Гоголь — не божевільний, а він, Чаадаєв, ходить по місту навіжений.

Російський анекдот групується навколо знакових фігур за економією матеріалу, але про кого б, про що б він не був, він — про існування, що не відбулося , тобто про кожного з нас. Ось чому в Росії все неанекдотичне тьмяніє і стирається, а анекдот, навіть найдавніший і не дуже виразний, залишається жити. Російська історія складається з анекдотів більше, ніж із літописів. Щоб бути адекватною, Росії треба перетворитися на надзвичайну і повноважну еманацію анекдоту й відповідно діяти.

Російський сміх — заохочення правопорушення. Всі герої анекдоту діють не за правилами, але тому й смішно, тому вони й викликають подвійне почуття: відторгнення і визнання. Вони висміюються; тим самим відчужуються, але, по суті, на них лягає тінь нашого розуміння. Через анекдот відбувається одомашнювання російського світу.

Росіянин цінується за анекдотом. Правильно розповів — виходить, свій. Чужий не вміє розповідати анекдотів. Чужий обов’язково проколеться. Через анекдот проходить взаєморозуміння. Довіра. Близькість. Ділові партнери, закохані розповідають анекдоти. Анекдот розказано — вислухано — на людину не можна ображатися. Це гріх. Вона, ця людина, пройшла у свої. їй, дівчино, треба «дати». Кожна наша дія містить у собі зародок анекдоту. Як і бездіяльність. Провалитися за межі анекдоту означає випасти з російського світу.

Влада переслідувала анекдот як спробу розгерметизувати її міф. Анекдот розвінчує. Він — діло. Але він розвінчує і того, хто розповідає анекдот. Тому що анекдот примиряє з дійсністю. Анекдот підбадьорює. Він відкладає вирішення питання на невизначений час. Анекдот — це російська церква. Це конфесія.

Росіяни розповідають один одному анекдоти, щоб зробити розминку сміхом, насамперед покепкувати над собою, але є межа, за яку анекдот не виходить. Француз, американець, німець в анекдоті завжди гірший за росіянина. Зрозуміла річ: вони в анекдоті неанекдотичні. Вони шукають лінію поведінки. Росіянин — без лінії.

Анекдот — єдина форма російського самопізнання. Вид терапії. Більше того, спосіб виживання. З іншого боку, це різновид розпачу. Улюблені герої анекдоту — еліта непутящих людей. Безпутність не дратує, а стимулює. Не подумали, не передбачили — нарвалися на реальність. Зганьбилися, знеславилися. І сміх, і гріх. Ми колективно безтолкові. Соборно — без голови. Взялися за щось — не вийшло.

Ось — анекдот. І чому ми так легко сміємося над собою? Але це — не просто. Ми не любимо, коли нам не прощають дурості. Ми дурні у високому розумінні зневаги до поверховості життя. Це російська цінність — безпутність.

Анекдотування кожного акту життя є формою його проживання. Без анекдоту російське існування було б неможливим. Що ж тоді закладено в голову росіянина, якщо він усе бачить крізь призму анекдоту?

Російське слово підіграє анекдоту. У російському синтаксисі захований ембріон анекдоту. Анекдотичний вірус. Надлишкова уява й недостатня рефлексія. Зі світу вихоплюється й розвивається до безмежжя його безглуздість.

Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами. Ми підставляємо чукчів, безпорадно намагаючись скоротити безкрайність власної тупості. Те ж саме, начебто, оберіути. [1] Оберіути — російська група літераторів-авангардистів. Вони довели до межі принцип інтелігентної тупості. Культуру обікрали. І вони крикнули страшним криком. Але анекдот не кричить. Навіть не розмовляє. Він мукає і сміється, пережовуючи культуру.

Облом — печерний бог, прабатько Сірого.

Самопізнання.

— Сірий!

— Ну?

— Пізнай самого себе!

— Це як? — примружився Сірий.

— Це як? — прищулив вуха Сірий.

— Ти чого? — не зрозумів він.

У мене з інтелігенцією смакове розходження. Інтелігенція любить кавуни, а я — вінегрет. Вона — за розум, а я — за океанський бриз. Інтелігенція любить повісті, а я — рекламні щити.