Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

У Сірого померла мати. Від неї залишився смертний вузол.

Хрясь! Хрясь! Хуяк! Хрясь!

Каламутним поглядом Сірий подивився на пташку.

— Юрію Петровичу! — старший лейтенант Млечина весело подивилася на шефа. — У нас у підрозділі думають, що Сірий у всьому винуватий.

Сірий жагуче поцілував Млечину в губи.

Сірий прибив капотом Юрія Петровича.

Сірий нафарбував нареченій із зубами щоки буряком.

— Так буде краще, — зауважив він.

— Я — гарна, — радісно дихаючи, сказала вона. — На Курському вокзалі два солдати сприйняли мене за повію!

— Ти й так блядь, — придивився до неї Сірий. — Виведи бородавки з лиця.

— Дурненький, це родимки, — пояснила наречена із зубами.

Сірий погнав літак у Стамбул.

— Спека — не холод, — сказав він нареченій на прощання.

— Який прекрасний будинок! — сказала наречена.

— Петрівка, 38, — сказав Сірий.

— Давай тут жити, — сказала наречена. — Це краще за Зимовий палац.

Сірий їв яблуко. Кусав, жував, заковтував, знову кусав.

— Сірий, привіт! Ти куди?

— Я завжди на роздоріжжі, — відповів Сірий.

Сірий — веселий. Сірий — сміливий. Сірий — пристрасть убивати.

Росія мене загризла вкрай. Боже, як набридла! Вона сере по ногах. Вона сере. Ми серемо.

Один із головних парадоксів мого життя — ставлення до Росії. Росіянин з голови до п’ят, по всіх лініях і діагоналях, я занурився в проблему Росії і не зміг для себе її вирішити. Я ніколи не хотів їхати з Росії, хоча ненавидів режим. Я не хотів виїжджати, бо, на відміну від друзів-дисидентів, уявляв собі Захід. Вони втікали з Росії, як собаки, що випадково зірвалися з ланцюга.

Я не виїхав, хоча знання мов, західні зв’язки та сімейні обставини сприяли. Бідні батьки, особливо мама, багато років вели в родині спасенні антиемігрантські розмови. Набагато пізніше я довідався, що мене збиралися вислати за системою Солженіцина, але не вислали, не знаю чому. Я б цілком упорався з життям на Заході, не дивився б на нього знизу вгору. Я ніколи не приставав до жодного ідеологічного руху, включаючи західництво. Західник на Заході — суб’єкт, що розчиняється.

Я зостався в Росії. Надія — погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.

У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.

Колапс життя в комунальній квартирі — росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму — росіянин не любить людей. Він — людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.

Безцінний досвід круглого невдахи.

«Навіщо?» — центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість — російська доля.

Усе покинути — й піти.

Росіянин — не шлях; він — дорога.

Російська духовність — бесіда про тлінність. Але росіянин — вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.

— Мій гріх, — сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. — Я думав: ти гірший!

— Прости, святий отче! — заблагав я. — Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.