Міла Іванцова - Ключі від ліфта

– Що ти? Що трапилося? – стривожився Льовушка, зазираючи їй в обличчя – дівчину трусило, мов у лихоманці.

Льовушка погладив вільною рукою її по спині, по голові – Оля не рухалася, лишень підняла плечі й втягла голову, по-їжаковому згорнувшись і настовбурчивши невидимі голки.

Коли гупнули броньовані двері сусіднього під’їзду, Оля повільно видихнула, опустила плечі, відкрила очі, глибоко вдихнула і промовила:

– Будь ласка! Ходімо до нас на вечерю…

Льовушка кивнув, а потім обійняв її вільною рукою і поцілував у губи.

Уже лягаючи спати, переповнена враженнями з Андріївського, Оля не могла забути і ту постать, що вже понад три роки виринала в нічних кошмарах поруч із іншими, викарбуваними в її пошрамованій душі, а сьогодні матеріалізувалася несподіваним сусідством. Дівчина боса пішла до кімнати, де спали Ліза з Ясею, побачила, що подруга лежить при світлі нічника з розплющеними очима, і тихенько спитала:

– Лізо, я не хотіла чіпати цієї теми, але… Я сьогодні ввечері бачила Сержа. Думаю, нам треба звідси з’їжджати. Одразу після Одеси. Бо я за себе не ручаюся. Та й він нас може упізнати… І ще – скажи, а звідки в тебе такі зв’язки в міліції, щоб на нього натиснути? Я чогось не знаю?

Ліза піднялася на ліжку, обіперлася на лікоть, озирнулася на Ясю і невесело посміхнулась:

– Та немає в мене ніяких зв’язків у міліції…

– Але ж Ігоря таки випустили! Серж зупинив справу! Як же?! – голосно шепотіла вона.

– Я його шантажувала.

– Що?! – аж захлинулася повітрям Оля. – Як?! Як ти не побоялася?!

– Я написала йому коротку записку, що краще йому не поглиблювати стосунків із представниками закону, бо він і сам живе за іншими законами. І що, в разі чого, він чи піде сам під слідство, чи його незговірливість «оцінять», не доводячи справу до органів правопорядку. І знизу написала назви та адреси двох клубів мого колишнього чоловіка.

– Ліііізо… – аж приклала долоню до рота Оля. – І що – віддала йому в руки чи у поштову скриньку поклала?

Жінка зітхнула та знову посміхнулася.

– Пам’ятаєш, у покійного Святослава в ресторані був такий міцний охоронець, Макс, ну я розповідала, Ясю якось бавив, допомогу пропонував…

– Так, пригадую. То ти… Господи, але ж він міг не погодитися, чи почав би cтавити якісь запитання…

– Міг. Але погодився і не ставив. Він просто дочекався біля під’їзду, коли той виродок повертався з вікенду, та й передав з рук у руки. А він дуже презентабельний хлопець, така собі шафа два на півтора, – показала руками і знову сумно посміхнулася Ліза, – то й сказав йому, що коли рипнеться і не зробить, як написано, – розберуть його на запчастини та розвезуть без шуму по різних областях нашої славної Батьківщини. І все.

– Ой, Лізко, відчайдушна ти… – Оля підійшла ближче, сіла на ліжко біля Лізи та обійняла її. – Тоді ще скажи, раз уже цю справу закінчено, як ти відкрила його квартиру та куди думала збути ті пляшки?!

– А чи не забагато питань для такої маленької дівчинки?! – гмикнула Ліза.

– Ну, Лізо… Я ж і так довго ні про що не питала. Але ж, наче, все минулося…

– Коли я його тут побачила випадково, як і ти сьогодні, мене він, звісно, не впізнав. Зате у мене око художника. І не надто веселі спогади… Я два дні приглядалась до його приїздів-від’їздів, а потім… Потім на вулиці біля метро зі мною трапилося щось дивовижне, що не пояснити здоровим глуздом. У ту суботу зранку дівчинка-провидиця вказала мені на мій власний ключ як на такий, що може одну-єдину добу відмикати будь-які двері… А я сама в той час ходила знаєш, із якими думками – якщо ми не зробимо вчасно ту другу операцію, то… Ну, це ти знаєш і без мене…

– І що далі?

– Далі я купила валізу, прослідкувала, що Серж вирушив на дачу і…

– Але як же двері, замки?!

Ліза загадково посміхнулася.

– Я таке вже одного разу бачила. Коли Брас ключем від машини відімкнув кабінет і сейф мого чоловіка, а потім усе позачинялося, мов так і було…

– Лізо, але ж це так страшно! Лізко! Це ж кримінал! А якби менти тоді забрали тебе, а не Ігоря?! Це ж крадіжка! В’язниця!!!

– А продавати наших дівчат до борделів – не кримінал?! А зґвалтувати тебе в сімнадцять років, і без того вже вимучену, коли ти лишень почала знову жити й дихати – не кримінал?! – Ліза підвищила голос, і Яся заплакала вві сні.

Оля незграбно поцілувала подругу у волосся десь біля вуха, встала і повільно пішла до своєї кімнати, знову накрита спогадами. У дверях вона озирнулась: