Міла Іванцова: Ключі від ліфта

Усі сиділи на дивані, Льовушка щиро вмовляв погоджуватись. Оля трохи з недовірою поставилася до такої ідеї, Ліза замислилася. І раптом Яся, доволі вправно чимчикуючи знайомою кімнатою, підійшла до них, пробіглася руками по трьом парам колін, зупинилась на Льовушчиних і сказала:

– Лев добрий, послухайтесь його!

Льовушка взяв її маленькі долоньки у свої і проковтнув ком, що піднявся йому до горла. Ліза, обміркувавши пропозицію з усіх боків, сказала:

– Ви дуже добрий, може, це і є вихід. Повірте, ми б зроду не стали просити у вас та у вашого товариша грошей. Це взагалі Олине самоуправство, – вона зітхнула, глянувши на дівчину. – Але тут справа часу. Зволікати не можна. Якби у нас був місяць-два, ми б викрутилися.

– Лізо, та не треба ніяких пояснень! Ви даєте ваші роботи чи ні? – зупинив її Льовушка.

– Так. Звісно, даю. Але…

– Що?

– Але я прошу – якось треба… Ну, розумієте – не треба розповідати про Ясю та її проблему.

– А як же тоді?…

– Ну… не знаю. Але, прошу, не називати ні імен, ні діагнозів, ані конкретної клініки.

Льовушка знизав плечима:

– Ну, добре. Якщо ви не хочете. Якось і так викрутимося.

– Дякую вам! Якщо все вийде, то вже в понеділок ми зможемо виїхати до Одеси. Господи, хоч би все вдалося! – хруснула вона сплетеними пальцями рук.

Ігор у робочий час був постійно зайнятий, але радо згодився допомогти в справі збирання коштів на операцію, бо ж і сам був у боргу перед тими жінками. І як тій Лізі вдалося за нього слово замовити? Але якось дивно – в неї такі зв’язки, а грошей у хвилину «Ч» позичити ні в кого…

Ігор вирішив допомогти. Він навіть відклав заміський вікенд із Христиною заради розпродажу картин на Андріївському. На роботі він теж розповів колегам про їхню з другом акцію, відчуваючи приємність від своєї причетності до благодійництва. Дехто з колег навіть обіцяв прийти підтримати.

Увечері в п’ятницю Ігор з Льовушкою під’їхали машиною до будинку, де мешкали Ліза, Оля та Яся. Останній раз Ігор бачив це місце, озирнувшись від міліцейської машини. Він зиркнув у бік того злощасного під’їзду і тріпнув головою.

– Льовко, уяви, а що було б, якби ліфти тоді не зупинились, га?

– Навіть не знаю…

– Блін, краще б я тоді взагалі до тієї провидиці не підходив!

Льовушка глянув на друга і не відповів. Звісно, йому було дуже шкода Ігоря, коли того забрали в міліцію. Але чи ладен він був просто так відкрутити час на тиждень назад і жити, як колись? Жити далі, не знаючи Олі, Ясі, Лізи? Він так мало знав про них, про їхніх батьків, про батька Ясі, про їхнє життя взагалі, але яке він мав право розпитувати? Досить було того, що доля звела його з тією дивною дівчиною, що носить у кишені ніж-викидуху і ладна пустити його в хід, аби захистити чужу дитину. Він бачив, що Оля проста, але дуже щира і віддана людина без подвійного дна, він навіть відчував, що у свої років двадцять вона була чимось мудрішою та сильнішою за нього, дорослого чоловіка, майже на десять років старшого.

«Цікаво, а як би на неї відреагували Аліска й мама?» – несподівано для себе подумав він.

– То нам підніматися чи ти зателефонуєш? – повернув його до реальності голос друга.

– Зараз. Зараз наберу Олю.

Ігор не дуже знався на живописі, але і тоді, коли вони з Льовушкою та Олею вантажили в його машину картини тієї Лізи, щось промайнуло в них знайоме, вже колись бачене. Так само вже на Андріївському узвозі, закликаючи покупців до їхнього благодійного розпродажу, він раз по разу озирався на ті картини із хвилюванням, якого Льовчині абстрактні роботи олійними фарбами у нього не викликали.

«Чортівня якась!» – подумав Ігор, укотре ловлячи себе на тому, що погляд на ці картини миттєво притягував за собою спогади про той клятий ліфт, про неймовірний поцілунок з дивною жінкою, про її обіцянку повернутися, а також про результат її підстави – відділок міліції, де він провів два дні.

Ігор тріпнув головою, відганяючи спогади, глянув на небо, з якого по-травневому відчайдушно пекло сонце, і подумав, що то, мабуть, йому мариться від спеки, від навколишнього лементу та миготіння різнобарвного натовпу перед очима. Невдовзі він побачив, що через вулицю стоїть Оля. Висока, тоненька, світлокоса, в джинсах, кольоровій легкій блузці, у великих темних окулярах, вона притулилася спиною до дверей старого будинку, дивиться, як вони з Льовушкою вдало тут збирають кошти. Дивиться й витирає кулаком сльози.

«Так, не позаздриш їм… – подумав Ігор. – Треба людям допомагати. Вони ж мені допомогли. Гм… Дивно все це сплелося. Льовка таки молодець. Хоч і не сам мене витяг, але ж не без нього…»