Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Але тут один за одним починають підходити інші художники з Андріївського, котрі давно знають Льовушку. Їм хочеться по-братськи, по-людськи допомогти, бо він кльовий, свій, він не брехатиме, не братиме гріха на душу, та й який нормальний художник присягатиметься власними руками?!

Хтось кладе у керамічний глечик гроші, хтось несе свою картину: «На, продавай у фонд твоєї дівчинки!» Льовушка, збентежений такою братською підтримкою, намагається пояснити, що дівчинка, власне, не його, а потім махає на те рукою, дякує і знову починає повторювати в мікрофон, хто він і навіщо тут стоїть.

– Слухай, чувак, ти відпочинь трохи, дай мікрофон, я поговорю, – протягує до нього руку дебелий байкер, увесь у шкіряному одязі з блискучими заклепками та в бандані на голові.

Льовушка сторожко віддає йому мікрофон. Той вилізає на ящики і, широко розставивши ноги, соковитим голосом несподівано починає говорити те саме англійською. На якусь мить натовп навколо Льовушки завмирає здивований, а до «вітрини» починають підтягуватися туристи.

– Ну, що стоїш, ґав ловиш, Малєвич?! – питає Льовушку байкер. – Он же тебе питають, скільки коштують оті кільця-кубики!

За кілька хвилин, поки Льовушка озвучує іноземцеві вартість картин, тендітна дівчина в темних окулярах та з пишним каштановим волоссям перебирає з рук байкера у свої руки мікрофон і видирається на ящики. І знову несподівано для Льовушки та киян, що гуляють узвозом у щільному натовпі свята, перекатується французькою мовою історія про хвору дівчинку, якій терміново потрібні гроші на лікування…

Людей на Андріївському цього дня – що бджіл у вулику: художники, різьбярі, вишивальниці, склодуви та гончарі, майстри лозоплетіння й розпису по шовку. Вони з’їхалися з усієї країни, щоб у цей найактивніший мистецький вікенд року виставити на продаж свої роботи – і похвалитися майстерністю, і заробити родинам на хліб. Але почувши про ту хвору дитину, багато хто з них бере якусь зі своїх робіт і теж несе туди, до Льовушчиного розпродажу.

І люди починають купувати – і наші, й іноземці, одні на вивіз, на згадку, на сувеніри, бо й ціну прийнятну просять, а інші просто усвідомлюючи, що так влаштовано світ – сьогодні ти комусь допоможеш, а завтра він тобі. Чи не він, а хтось інший. Але той, у кого в твою скрутну хвилину так само відкриється назустріч тобі серце.

Льовушка вже не встигав управлятися з мікрофоном, він «від балди» називав ціни, щасливий, що беруть, складав гроші у глечик, притискаючи його до себе, щось комусь пояснював. Тепер вже Ігор тримав у руках мікрофон і, загорівшись благородною справою й можливістю допомогти своїй невідомій заступниці, анонсував суть акції.

Коли він побачив, що згори в їхньому напрямку спускається зграйка японських туристів, прокашлявся і теж перейшов на англійську, якою непогано володів. Аж тут сивий чоловік, що досі лише стояв і недовірливо приглядався, енергійно попросив у нього мікрофон, кивнувши головою в бік японців:

– Дайте, дайте швидше! Зараз вони все куплять! Я вам кажу! Я тридцять років прослужив розвідником!

І він голосно і виразно заговорив геть незрозумілою чужинською мовою, ошелешивши всіх навколо й миттю привабивши увагу близьких його серцю туристів. Що вже він їм говорив, важко було зрозуміти, але психологом, мабуть, був непоганим. За хвилину чорноголові туристи щільним кільцем оточили Льовушку, Ігоря та їхній товар.

Навпроти через гамірку вулицю, повну майстрів, їхніх прекрасних витворів, глядачів, покупців, дітлахів та дорослих, стояла Оля. Висока, тоненька, світлокоса, в джинсах, кольоровій легкій блузці, у великих темних окулярах, вона притулилася спиною до дверей якогось будинку, дивилась, як люд з усього світу віддає свої гроші на операцію Ясі, і з-під її окулярів котилися сльози.

Нишком поглядаючи через вулицю, чи вийде щось із задумки Лева, Оля принагідно роздивлялася його друга Ігоря, бо що ж то за диво трапилося з Лізою в ліфті – із тим поцілунком? Чи то від стресу, чи щоби ґвалту не наробити – але в біса їй було з ним цілуватися?! Ігор видався дівчині більш ставним та гарним, аніж Льовушка, але чогось у ньому бракувало, а може, навпаки – був надто мужчиною, рішучим мужчиною-самцем, до яких у Олі, мабуть, до кінця життя не зміниться ставлення.

Наступного дня після Олиного нічного дзвінка Льовушка прийшов до них у дім обговорити план, який він вигадав уночі. Він перепросив, що вільних вагомих грошей у нього немає, а Ігор, який, може, і радий був би прислужитися й віддячити за визволення з кутузки, сам нещодавно комусь позичив. Ходити збирати по знайомих – довга та марудна справа. Але Льовушку раптом осяяло – кінець травня, і ось-ось святкуватимуть День Києва! Він колись чимало часу провів на Андріївському, мав там друзів, і своє продавав, і в різних перфоменсах брав участь, і в експозиціях. Він радо виставив би свої картини на продаж, щоб перетворити їх на гроші для Ясі, а заразом можна було б і Лізині роботи приєднати. Але – немає гарантії, що багато продасться. Хоч і ходить там у ці вихідні найбільше народу, але ж і майстрів збирається неймовірна кількість. І от, не в змозі заснути, Льовушка згадав, як колись у студентські роки збирали вони гроші на лікування свого товариша, що постраждав у аварії – позносили свої роботи, хто що був готовий віддати, і влаштували веселий розпродаж – із музикою, співами, танцями та з розповідями, на яку добру справу підуть виручені гроші. Продавали недорого, але за великої кількості картин результат вийшов чудовий – і товаришеві допомогли, і людей потішили, і самі розважилися та ще більше здружилися.