Міла Іванцова - Ключі від ліфта

– Я туди не повернуся.

Наступні зміни в її житті прийшли восени, коли неподалік вокзалу добудували двоповерховий торгово-розважальний комплекс – один підприємець уклав свої кошти в будівництво, а потім поздавав приміщення в оренду. На першому поверсі відкрилося кафе. Його власник набирав штат і несподівано запросив Ольку йти до нього офіціанткою. Зарплатню поставив таку саму, яку вона мала на невизначеній посаді в їдальні, але нагадав про чайові, які, бува, і подвоюють вихід. Олька погодилася, бо і грошей треба було на життя, і не збиралася довіку возити ганчіркою по підлозі та мити посуд в їдальні.

Жіночки в останній вечір її роботи присіли за стіл, швиденько принесли пляшку та закуску. Проводжали дівчину й напучували, казали, що раптом ображатимуть, то хай би поверталась, а Тетяна Павлівна навчала:

– Олько, ти там дивись, шануйся, бо сироту кожен може образити, та ще й де? Туди приходять люди не у справі, а так посидіти, погуляти, випити… А ти молода, зелена ще, хоч і ноги довгі… Тебе, мабуть, через ті ноги Климський і вгледів – щоб клієнтів собі приваблювати. Чула мене?! То ти шануйся, дівко! Бо де п’ють, там і б’ють, чула мене?!

Підійшов і вокзальний міліціянт Сінченко. Випив чарку, занюхав хлібом і сказав:

– Жіноча доля хрінова, дівко. Особливо, коли заступитися нікому. То ти ж недалеко переїжджаєш, не цурайся своїх. Коли що – мені можеш скаржитися. Сиріт, вдів та погорільців завжди підтримували всім миром. А ти у нас і сирота, і, наче, погорілець.

Ольці не дуже подобалися всі ці розмови, вона за натурою своєю (чи вже навчена історією з Роксаною?) не прагнула надто зближатися з людьми, бо не вірила в щось дане раз і назавжди. Тому – навіщо потім страждати, дозволивши комусь себе приручити? Вона не зріднювалася з людьми, не прагнула їхньої жалості, але й не відштовхувала, не гасила в них бажання почуватися старшими, відповідальними, мудрими. «Хай собі, – думала Олька, – я ні в кого нічого не прошу. А коли вони самі хочуть – то вже їхня справа. Чом я заважатиму людям робити добро?»

Ось там, у кафе, все й закрутилося. Селище міського типу, надивившись телевізорів, прагнуло хоч чимось уподоблятися місту. Молодь, яка ще з невідомих причин не втекла до райцентру чи столиці, дозволяла собі й на дискотеці відірватися, і до кафе зазирнути. Туди ж заходили й ті, хто приїздив додому на канікули чи у відпустку, а ще подорожні, різні підприємці у відрядженнях, та й місцеві жителі все частіше переносили не надто глобальні святкові заходи з домівок чи привокзальної їдальні до Климського. Господар свій штат не ображав, хоч і тримав суворо – ні байдикування, ні якась непорядність там не могли би прижитися. Ольку підучили, як сервірувати столи, як спілкуватися з клієнтами, що робити, чого не робити ніколи, як поводитися, щоб клієнт був задоволеним, сидів чимдовше, замовляв чимбільше, і щоб ще й на чай залишив.

Незабаром Ольці виповнилося шістнадцять, і Климський полегшено зітхнув – досі вона працювала згідно з листом колективу школи, що клопотав про працевлаштування неповнолітньої, а сільрада виплачувала сироті якусь символічну допомогу від держави.

Одна біда була – робота закінчувалась доволі пізно, і дівчина не завжди встигала на останній автобус. А осінь – то вже вам не літо, чимчикувати трасою додому. Рішення прийшло саме собою – раз у батьківський дім вона повертатися не збирається, квартира за нею тимчасово, а робота таки далеченько – то в біса триматися за те рідне село? Один вихідний Олька присвятила складанню речей та прибиранню, посиділа, зітхнула і поїхала знову на вокзал. Там, поблукавши прилеглими вулицями, розговорилася з бабцею на лавочці й сказала, що хоче винайняти кімнату. Та до себе не запросила, бо і так сім’я чимала, але відвела до самотньої сусідки, якій і поміч у господарстві не завадила б, і зайва копійчина.

Зговорившись про ціну, Олька ще пройшлася вулицями і надибала майстерню з ремонту побутової техніки. Спитала, чи не куплять у неї телевізор.

– А він не крадений? – недовірливо примружив око майстер.

– Ні, – коротко, але впевнено відповіла Олька.

– Ну, то принось.

Роксаниного телевізора вистачило на чотири місяці оренди. А з допомогою Сінченка дівчина переїхала до баби Сані. У люльці мотоцикла могли розміститися чи дівчина, чи телевізор. Міліціонер прилаштував туди техніку. А загалом речей було небагато – все вивезли за одну ходку. Мотоцикл їхав трасою перед рейсовим автобусом, у якому по першому снігу Олька залишала своє село.