Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Знову життя складалося так, що друзів свого віку Олька не мала, як і в селі, а на роботі та поза нею спілкувалася з дорослими. Не те щоб вона була відлюдькуватою, але й не набивалася ні до кого. Та і які тут могли бути подруги? Усі при ділі – роблять свою справу, гроші заробляють своїм родинам. Не ображає ніхто, не згадує її сумну родиноньку, не ставиться як до інваліда – то й добре. Вона не страждала від відсутності подруг, але ще часто згадувала Роксану, інколи придивлялася крізь вікно їдальні до людей, що сходили з потяга – чи не повернеться та хоч побачитись? Але, звісно, це вже скидалося на дитячі мрії. Життя вчило її приймати те хороше, що дано, і не сердитися, що могло б бути більше. Своїм юним розумом дівчинка усвідомила, що могло б не бути й цього – тож радій.

Одного ранку наприкінці літа Олька доїхала автобусом від села до вокзалу, промандрувала пероном, роздивляючись пасажирський потяг, що завмирав тут через день на сім хвилин, а потім прямував на Київ та аж далі до Львова. Вона зайшла до їдальні, привіталася з жінками та рушила переодягатись. Але за кілька хвилин почула схвильовані голоси біля вхідних дверей.

– Ой, лишенько! – зойкнула Тетяна Павлівна, яка вже поводилася з дівчиною, наче рідна тітка чи хрещена – і додому кілька разів брала ночувати, і поради давала то виробничі, то життєві, вчила готувати їжу, розповідала про сина-студента, про покійного чоловіка.

На її стривожений голос Олька визирнула з бокової кімнати і похолола. Тетяна Павлівна стояла біля вокзального міліціонера Сінченка, прикривши рота долонею, і дивилася на дівчинку круглими очима. Спитати, що сталося, Олька не наважилася. Вона завмерла, випросталась і не знала: чи йти назустріч поганим новинам, чи ті прийдуть до неї самі. У Тетяни Павлівни щоками покотилися сльози, й Ольці закортіло притулитися до її пишних грудей і теж заплакати, бо раптом вона зрозуміла, що знову в її життя прийшли якісь зміни. А це завжди важко, лишень звикнеш до чогось, лишень налаштуєш своє буття на якусь прийнятну хвилю, мов той радіоприймач, – бац тебе по голові! – і вривається в твоє існування якийсь тріскіт та безлад, чи просто зникає той ледь розшуканий чистий голос, із яким наче не так страшно було йти своєю стежкою.

Олька тоді ще не звикла приймати повороти долі спокійно, холоднокровно, стримано. Не знала, що реагувати треба не одразу, а трохи пізніше, коли приходить усвідомлення. Не тоді, коли тебе з головою накривають почуття, а коли ти вже здатен тверезо оцінювати, змінюватися і щось змінювати, прилаштовуватися самому чи підлаштовувати під себе нові обставини, бо – хоч якими вони були, то ще не привід здаватися. Але тоді Олька тільки починала опановувати своє мистецтво виживання і тому, худа, висока для своїх літ, мовчки стояла рівно і стривожено, чекаючи на пояснення дорослих.

Хай яким безрадісним було її дитинство, у той день воно скінчилося зовсім. Черговому по вокзалу зателефонували з сільради і повідомили, що на краю села сусіди помітили дим, який пробився крізь вікна Ольчиної хати. Пожежу швидко загасили, але нетверезі її батьки вчаділи від диму.

Певне, самі себе й підпалили, бо вже не раз тлів матрац від батькової цигарки, що випадала йому з п’яних рук, та Олька, було, гасила, заливаючи водою ліжко і батька в ньому, сварячи його та розмазуючи сльози по щоках. Може, не піди вона від батьків – то й цього разу врятувала б, але…

Тетяна Павлівна пригорнула до грудей Ольчину голову, але сльози дівчині так і не прийшли, вона наче заклякла, і стояла так кілька хвилин у незручній позі, бо груди ті були досить низько… Дівчина лише рвучко глибоко зітхнула кілька разів, наче хапнула повітря, і спитала чомусь у Сінченка:

– То мені їхати додому чи працювати?

Дорослі здивовано поглянули на неї – чи то така безсердечна, чи то стрес у дитини? Але Олька направду не знала, що має робити і говорити в такій ситуації, бо сама ще до подібної халепи не потрапляла, і, власне, ніхто інший також не розповідав їй, як воно буває і як такої миті треба поводитися. Плакати на людях вона не любила з дитинства, та ще й не усвідомила до кінця, що сталося.

– Давай, дочко, відвезу тебе мотоциклом, скільки тут їхати, – взяв ситуацію під контроль Сінченко.

– Так, Колю, відвези її до сільради, – погодилася Тетяна Павлівна і звернулась до дівчини: – А ти, може, якихось родичів ще маєш у селі?

– Ні, немає у мене родичів, – відповіла Олька, знизавши плечима.

– То я зараз гукну Оксану, хай теж їде, пригляне за тобою та хоч розбереться, що там і як, треба ж до похорону щось робити, ой, лишенько… – тихо заголосила жінка, але то вже були «робочі моменти». Вона тепер не стільки переживала те, що сталося, скільки вибудовувала в голові план необхідних за таких обставин дій – ось уже хто мав і багатий життєвий досвід і добру душу.