Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Зачарованість — хмільна і терпка — життям Алли погрожувала перейти в дику п'янку. Ми зійшлися з нею у ванній. Алла покликала:

— Алекс, ти не потреш мені спину? І заради всього святого, поставте душову, сауну нарешті. Джакузі. Служницю. Консьєржів. Тільки не чорних. Вони крадуть. Хоч сигарети, але стибрять. Ох, такі вони. Найміть, зробіть. Не живіть, як останні злидні!

І я потер Аллі спину, і ми вийшли з ванної тільки на вечерю, щоб потім упасти в ліжко. Так почалося ще одне моє життя, нитки якого я відпустив відразу. Тільки ночами щось падлюче сукало на дні душі, якщо вона така красива існує. Коли мене запитували про душу або про Бога, я завжди утримувався од відповіді, принаймні до сорока п'яти років, я знав точно, де знаходиться Творець, а тому ті місця обходив десятою дорогою, якщо можна так сказати. Щодо його невдалої пародії, то він неодмінно був присутнім у цьому житті у вигляді мого батька, друзів, коханок і ще хрін знає кого. І от коли з'явилася Алла, щось терпке, з передчуттям катастрофи, наблизилося і велетенською почварою, як у дитячому кіно жахів, зазирнуло у наші широкі вікна і показало великого хєра.

Алла прийшла у наш дім на початку березня. Ще лежав сніг. Сніг викликав у мене жах, скутість у всіх м'язах, думки пливли повільно, мов замерзаючий Дніпро. Сніг висьорбував у мене залишки думок, що я лишив на смерть, та дитячу мрійливу, нікчемну безпорадність, коли від одного, здається, навіть не твого погляду існуюче набирає реальних рис. У снігу не було ані майбутнього, ані минулого. Це найстрашніше у снігу. Жорстка реальність проступала, мов чорнильна картинка, і тією реальністю було те, чого тебе навчили. Інша реальність, напевне, існувала, тому що люди, котрі оточували мене, не потерпали ані від болю, ані від жаху. Вони потерпали від іншого життя. Того, хто навчив їх інакшого, і вони забули те інакше. Так я завжди уявляв Бога. А чи вірив я в нього? Безсумнівно. Але я не довіряв йому. Як боявся і не довіряв батькові, крупному державному чиновнику. Як не довіряв матері, великосвітській шльондрі, закутаній у бордовий халат з пропаленими дірками від крапалів опію. Як я не вірив карлику Рашиду, що першим навчив мене скидати, а потім мітити карти… напевне, все це викликала у мене одна думка про Бога або про кохання. Хоча різниці в цьому не було ніякої. З Аллою не було кохання. Прекрасний секс, що завжди у мене асоціювався з купами шовку, різноколірного шовку на вітрі, над синьою водою. І я знав, що це довго не триватиме. Як і моя любов до цього світу, і як моя правда про пекло та рай. Яких, напевне, немає, а якщо й існують, то тільки не для людей, що скуштували життя так досита, що воно вилазило через горлянку. Ну, принаймні, я так думав наприкінці березня, коли від розкішного, красивого тіла Алли не було спасу, та і я навряд чи бажав позбавитися цієї жінки. Аби не реальність. Замість снігу до мене прийшла Фанні.

І тут я повірив у бідну старість, злидні, хвороби, у чорта і ще щось. От дивіться, я сиджу перед розбитим телевізором, вибиваю рештки тютюну з попільниці, а якась баба у заштопаних панчохах, з закислими очима, що несподівано виявиться моєю дружиною, буде страждати на очку від запору. Ось що мені усміхалося від красивої лохматки Алли. Це було вже пройдено, і я повторив цю помилку. А Фанні мовчала. Мені здається, Фанні хотіла заговорити, безколірна як тінь, пряма як стріла, чиста як вода, — ось такі божевільні думки викликала її рідка поява. Так, вона хотіла знову заговорити, як тоді на Хрещатику, під цим клятим снігом, під гугнявий реп; але вона так і не знала, з чого розпочати. І так мовчала довгими днями, довгими ночами, і ти задавався питанням: невже ця птаха ніколи не зацвірінькає? Так, я сам несерйозно ставився до неї. Просто, як кинути в дитинстві рідним, що вони тобі чужі, а ти рознещасний байстер.

За вікнами лежав паскудний піщаний пейзаж, з двома-трьома куцими деревами, водонапірною баштою. Алла не закривала рота.

— Сьогодні у нас сімейство Валащуків, — цокотіла вона. — Всі в мундирах, лампасах, і такі важливі та важні. А дами… Ха!

— Генерал? — запитав я, шукаючи флягу.

— Щось подібне до маршала, — видала Алла, риючись у строкатому ганчір'ї, витягла блискучу штуку, що нагадувала, хоч і віддалено, ліфчик, помахала у мене перед самим носом: — Будь готовим… А, до речі, відправ Фа на прослуховування…

— Угу, Фа, — на автоматі видав я, повернувся на бік. Глянув одним оком на вікно. І тут до мене дійшло, ясно і сухо, що про Фанні ми говоримо у третій особі. Ну і хрін з тією Фанні. Проте заснути я не міг, усе чекаючи, коли рявкне дверима Алла. Мене вона не дратувала. Навпаки, по-ідіотському мені хотілося бути героєм. Фантастичним і неперевершеним. Сиза казка передноворічної ночі наказала довго жити. Але Фанні дивним способом її повернула. Вона прийшла до мене в кімнату. Одягнена в широкі вельветові штанці, з синіми колами під очима, сіла, закурила довгу чудернацьку цигарку, глибоко затягнулася і сказала: