Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Сипав синій сніг, прилипаючи до обличчя, скла, а місто лежало щасливе та порожнє, поодинокі персони вишмигували з карієсних дірок помешкань, похитуючись від тугих протягів та алкоголю. Я попивав коньяк, справжній дорогий французький арманьяк, за багато років намагався не думати, і це вдавалося, досить щасливо виходило, і вершина мого кретинізму піднімалася великою новорічною ялинкою на Майдані Незалежності.

Так проходить життя, розумієш ти, коли дивишся, як жінка піднімається східцями до магазину.

— Фанні, там коти не водяться, — сказав я.

— Мені треба кицьку.

— Тут і кицьок немає.

— Тоді що-небудь, — сказала вона.

— Шоколад. Он там, трохи далі від Лютеранської навіть на Новий рік працюють.

Вона навіть оком не повела, а продовжувала дряпатися слизькими східцями. Нарешті діставшись кінця, вона уткнулась в зачинені двері, розмальовані виводком обкурених школярів, під наглядом тонкогубих клімактеричних педагогів, сніжинками.

— Зачинено, — сказала вона.

— Мабуть, — я приклався до фляги.

— Ти багато п'єш, — сказала вона і щось пошукала очима в небі.

— Новий рік.

— Так батько говорив.

— Угу. Батьки завжди крайні.

— Так.

— А ким і за кого у тебе Тоцький був?

Вона притягнула праве плече до вуха, продовжуючи щось шукати у світанковому небі.

— Усім.

— Грошовий лантух.

— Ага, — сказала вона і притиснулася лівим плечем до вуха, шаркнувши поглядом на безлюдний Хрещатик.

— І все…

— Тебе цікавить більше?

— Як і тебе, моя п'янка.

Обіпершись об мою руку, вона зійшла східцями до «Плази».

— У мене тут подруга, — вона знову уткнулася у небо і поморщила носика.

— Де?

— У «Бізнес-Плазі».

— Угу. Хочеш випити?

— Ні.

— А її, мабуть, там давно немає, — сказав я і приклався до фляги.

— Ні. Вони ще ті торчки.

Я тільки хмикнув і приклався до фляги, іншого засобу здихатися Фанні я не знав. А Фанні стояла на Хрещатику в моєму старому плащі, видно вирішуючи дуже важливу проблему.

— Ми повинні звалити з твоєї хати.

— Угу, — сказав я і потряс порожньою фляжкою, тільки вже біля свого вуха. Так, лишилася одна Фанні. Потім я поперхнувся. Чорт, кому це звалювати? Тобі чи мені? Але думка, що фляга моя порожня, дошкуляла мені більше. І я не вірив Фанні. Вона мені теж, напевне, мала на те причини, і зовсім небезпідставні. Я витягнув новеньку сотенну і простягнув їй.

— Піди поміняй, — сказав.

— Ага. А ти будеш благородно дивитися на мене із-за того кутка, — сказала вона, тицьнувши пальцем, з манікюром на півтисячу баксів, на арку, що вела на Лютеранську.

Я сховав купюру.

— Добре. Будемо вважати, що ти хороша дівчинка.

— Я тобі все розповіла, — сказала вона.

— Ясно, значить, того досить, — сказав я.

Піднявся падлючий вітер. Мокрий і зі снігом та кретинським репом, що випадав десь із відчиненого вікна.

— Ми всі чорні, — загадково сказала вона, облизнула губи.

— А ти расистка, сестричко. А?

— Напевне. Не знаю. Роз'ясни.

— А чому ти враз вирішила, що ти єврейка? — запитав я, потягнувся до фляги, але з відомих причин відсмикнув руку, мов ужалений.

Вона делікатно прикусила губу.

— Ти мене не розумієш?

— Ну давай. Давай, а я зрозумію. Чому не італійка там, грекиня?

— А мене один тип врятував. І він був євреєм.

— Угу, — тільки і сказав я. — А зараз ти можеш бути… — І тут я пошкріб своїми нейронами об череп, вишукуючи арамейське, яхетинське, арійське коріння в своему забутому, а може, неіснуючому генеалогічному древі. Нічого так і не з'явилося. Я був стопроцентним киянином, навіть не космополітом. Мені, чесно, зробилося погано.

— А може, дійсно я єврейка? Не те щоб я просто хотіла бути єврейкою, а насправді є нею, — живо заперечила вона і пошукала сигарету в драних кишенях мого плаща. Вона не нервувалася, просто банальна спроба повернутися до колишнього життя, що вислизнуло в невідомість.

— Я в цьому не розбираюся. В китайцях, може… В неграх там… Яка в хєра різниця?! Зараз не про те думати треба…

— Тяжко у тебе з цим, — і вона, зовсім як наш давній знайомий, постукала пальцем собі по лобику.

— Тоді в чому справа?

— А в тому, що я тобі розповіла.

— Ти про шведів? — я нервово потрусив флягою.

— До чого тут шведи? Не було б шведів, аби не ці люди навколо, — вона провела рукою. — Аби не ці всі… Хіба винуваті шведи чи хтось інший? Так воно трапилося… Аби не все навколо…

— Еге ж, так би нічого і не було. Можливо, ти і права, але ти не думаєш, що зараз не час, навіть знаходячись серед цих милих, трошки тупорилих та товстозаденьких людей.