Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Лу тягнув недовго. Після Макса він сидів спокійний, навіть з проблисками розуму в очах. Чимось схожий на песика, наляканого і стривоженого, який знає, що десь небезпека, але точно не відає, де бродить вона, тиха, тиха смерть. Я перетяла йому аорту, і він сконав через п'ять хвилин. Хату я підпалила. Ще навіть постояла на дорозі й подивилася, як бухає і сипле у перламутр неба бурштинове полум'я.

Хтось прийшов до мене. Я побачив довгі жовті язики. Коли придивився, зрозумів: це собаки з оксамитовими очима. Вони говорили і кудись показували лапами. На одній собаці сиділа мати, а батько стояв з велетенським косяком і матюкав її на чім світ стоїть. Батько сказав наприкінці: «Тут бач, сина, хреново лише на початку, але жити заїбісь скрізь! Да!» Так він сказав, а мати сміялася. Зовсім як у кіно змінювалася: то тобі, диви, Мадонна, то Джені Ло, то Софія Ротару Зелений з синім язик, здоровий, лизнув мене, але я хотів щось сказати Максу, та язик усе лизькав і лизькав. А тоді я почав вигрібати руками попіл, золотистий, як блискітки на проститутках. І наткнувся на велетенський батьків хєр. Батько трусив ним, гиготів і казав, що зараз оддрючить весь світ у жопу А тут я сказав, та прямо так, мужиком видав. Ти не мій батько. Ти батько йобнутого Макса. Ти драв шкуру з собак. Я твого ублюдка сопливого утопив. Потягнув за ноги й утопив. Ха-ха. Та він так нічого і не поняв. А собаки сходилися, ставали колом. Вони мене любили, а не батька. А мій трахнутий старий продовжував трусити хєром, витрушуючи із залупи пташок. А зелений язик усе тер і тер мене, доки не стер мене з підлоги.

Тоді я одів кремову шляпу, подивився на круглий місяць, під оксамитовий спів моїх янгеляток, вийшов під скрипучий сніг, під синій сніг на вулицю. Стогнав сніг під моїми ногами, стогнав від морозу, але я носив кремову шляпу, і світ давно пішов з моїх грудей. Колись, заразившись життям, наче нежитем, він набуває невиліковної хвороби. Життя — глупота, і той глупий, котрий намагається прожити його за власним планом. Фаталізм не має смаку. Але плани смердять демонською сіркою. Хто не дурний, той не входить у чертоги вищих, а спить там, біля порога, собакою з оксамитовими очима. У грудях легко ходило. Ось мої янголятка!

Вони стояли уздовж латунної дороги з круглим місяцем наприкінці; вони стояли з палаючими сріблом смолоскипами, що рівно лапали купорос неба. І я пішов між ними, під хвилюючий спів, як далекі голоси моїх друзів. Хтось сказав: «Скінчилося!» І місяць упав мені під ноги. Я побачив квадрат міста. Повторив: «Так». Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас.

Там, де стоїть наш будинок, широкими білими віялами лежать піски, умочившись рваними краями у синю воду, там ми намагаємося жити. Одне тільки слово «дім» викликає непередбачені конфлікти, коли тебе несло над цим світом сухим листком, без мрій, без думок про майбутнє, без будь-якої претензії, включаючи і п'яне варнякання у ванній, коли несподівано знаходиш якогось чорта у ліжку, а дзеркало нічого втішного не може показати, бо такого не існує в матеріальному світі, що ти уперто обживав, завалюючи, наче порожніми пляшками, чистої води ілюзіями, які, в свою чергу, не відрізнялися від алкогольних галюцинацій. Ось так. Так було, а ви слухайте. Саме в такому падлючому стані знаходився і я. Якби не одна маленька різниця — мені було однаково. Цей період прострації називався щастям. Стандарт людського дебілізму. Жінка, гроші, гарна випивка плюс більярд, невинний, мов дитячий пронос, покер і таке інше. І широкі піски, пустирища, озера, птахи і глупа тиша, що вночі, що вдень. У двадцять років можна повіситись, а в сорок п'ять ти вже думаєш не про ніч, яка заллє очі після того, як вони закриються. А рій невгамовних, але кволих нейронів учепиться за тоненьку ниточку — а якщо? Банальності напрягають нашу істоту набагато швидше, ніж щось таке, котре з'являється, а ти думав, що такого-от зроду не буде в житті.

А вона читала книжки. Ніби нічого не сталося. Ніхто з нас двох не згадував того вечора, так що важко вирішити, добре це чи погано, що Фанні днями тинялася кімнатами, тріскала солодке і читала книжки, а я катав шари з місцевою публікою та просиджував за телевізором. У такі години приходить думка: а чи справді це саме та жінка, з якою ти повинен зустріти старість і смерть? Ти дивишся на зовсім інфантильні штучки, властиві всім жінкам: плюшеві ведмедики, мавпочки, пластмасові браслети, — дивуєшся, що років двадцять тому в тебе це викликало якщо не відразу, то непереборний переляк. А зараз ти мовчиш, позираючи поверх газети, зрідка ліниво тягнучись за склянкою пива. Словом, життя набирало своїх могутніх обертів, позбавлених інфантильного романтизму. Було нудно…