Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Дійшовши до Горького, я відчув млосну, приємну втому. Я зайшов до задрипаного гастрономчика, відведеного наполовину під кав'ярню, де столики завалені недоїдками, білими одноразовими стаканчиками, з гурточками молоді, переважно студентів, і купив попоїсти. На Червоноармійській зловив себе на думці, дивлячись, як хльостає сірий сніг, що нікому не потрібний, але це вже було не так тяжко, взагалі, радісно, що подібне відбувається, і з наближенням старості я роблюся вільним, як сірий сніг у котловині міста. Тут, на Червоноармійській, я купив собі блискучу, з відливом, мов кримпленовий костюм шістдесятих, штучну ялинку, кілька кульок, санта-клауса. При виході відразу підхопив мотор і повернувся щасливий та просвітлений, наче дійсно на тому кінці свого життя побачив смерть. Цілий тиждень я спав. Прокидався, готував омлет, знову спав. За день до Нового року я прокинувся з головою, пустою, як пересохлий колодязь.

У такому стані, тим же шляхом, поміченим тиждень тому, я рушив до Бессарабки, звернув на Басейну, потинявся, сліпо, як кріт, пхаючись від однієї забігайлівки до іншої, переключився на бутики. В голові сухо, ламалися звуки. Так, вирішив, усе відповідає сивині на скронях. Діставшись Льва Толстого, я проповз, висохлим удавом, що не складе ради, як помітити територію, підземними магазинами і з нежданою приємністю вискочив у трубу. Прямо носом до задрипаної кав'ярні, з непомірно високими цінами, як на такий гадючник.

Деньок ще був той, це я від початку примітив. Ані тобі бабів на Новий рік, ані людського токовища. Хіба Маму можна вважати за тьолку, а ще напривіс Макс. Він гудів задоволений, мов жук на гівні, чалапав снігом, загравав з Мамою. Дурне, а жити хочеться. Ет, дуракам закон не писаний. Це точно.

На розі Гончара, на східцях до Сінного ринку, я побачив татуся, який загнувся п'ять років тому від антифризу. Тато смалив здоровенний косяк, пускав дим і показував усім руку по лікоть. Видок у нього такий, що зараз буде пиздячити усіх підряд, хто попаде під руку. Да, дурний знак і дурний день. І точно: Макс заверещав, застрибав орангутангом і почав тицяти пальцем. Я зрозумів, що бідолаха Макс побачив не привида, а свою відтрахану у сраку принцесу. Але, на щастя, зателенькав мобільник Мами.

А мені кльово. Гномики снували туди-сюди, готовилися на празники. Кльово. Когось-то я в наступному році замочу. Відчуваєш себе сильним. Бля, ну просто пре, коли подумаєш, скільки ти замочиш ублюдків, з оцих шмигаючих туди-сюди гномів, у наступному році.

— Да, слухаю. Мама. Що, таки знайшов? Ти знайшов нову? Ти так і сказав нову, а не нового? Угу, угу. Значить, сьогодні прийдеться чистити, а шкода — хотіла, щоб пацани Новий рік зустріли. Й то правда. На кой він їм. Так ти кажеш… Ага, бі. Чорт, що за бі? Угу, зрозуміла. Спробую перевиховати. Ну, з наступним. До зустрічі.

Я говорив, що ми були один одного варті? Як тільки побачив Фанні, ми, напевне, виматюкалися смачно, від душі разом, щоб далі легше продовжити великосвітську розмову серед порожніх пляшок, стаканів і досить невибагливої публіки. З баранкуватою головою, об котру розбивалися всі звуки, я став за стійку, затискаючи гумовою, як у відморозка, рукою білий пластиковий стаканчик з підробленим десь під Бояркою вермутом. Підсвідомість чітко визначила, де мені стояти, що мені пити, а ще макакою довела: ти повернувся туди, звідки вийшов.

Так, того дня всі божевільні ангели висіли по периметру Хрещатика і до Льва Толстого. Вона зайшла, викидаючи по-модельному ногами, відразу попрямувала до мого столика.

— Привіт, — сказала вона. — Я Фанні. Ліхтенштейн.

— Тю ти. А я думав, що Ніфертіті, — приміряючись до рвотного пійла, відповів я.

— Ну а ти тоді уламок галантної епохи.

І ми заглухли. Ревли слонами на вежах божевільні ангели, епоха котилася свині під хвіст.

— Слухай, — за хвилин п'ять, зробивши кілька ковтків, став підкрадатися: — У Ніфертіті було спотворене обличчя, половина його.

— Добре. Буду знати, — сказала вона. — Я не ображаюся.

— Будем знати.

— Ага.

Приходить час, коли тобі все одно, скільки у неї перебувало. Нехай і весь гарнізон. Напевне, такою була Фанні.

— Ну от, я влипла, — сказала вона.

— Ми всі періодично кудись влипаємо. Принаймні ті, хто тут тусує, — сказав я.

— Мені нікуди йти.

Нас перебила зграйка дівчат, з кексами, круглими пиріжками, що чомусь називалися піцами. Такі дівчата спочатку приємно пахнуть домашнім милом, потім шанеллю номер п'ять, далі трипер, сифіліс і СНІД. Без варіантів. Тут у Зосі логіка залізна, подумалося.