Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Я подивилася на себе у дзеркало. Половина обличчя обплила, мов у пластмасової ляльки. Добре, ніхто чіплятися не стане. Підійшовши до стійки, я впевнено замовила шампанського, великий келих, і так в отупінні просиділа не менш години. До Нового року лишилося рівно дві. Хоч-не-хоч, а підсумки треба було підбивати. Від Тоцького лишилася одна голова. На квартиру не сунься. Там Мама вже порядкує з цими двома дегенератами. В кишені кілька доларів. Обличчя бажає ліпшого. Лишилося одне — молитися Богу. Теж нічого перспектива. Я ще раз випила, заплакала. І це було моєю помилкою. Але що робити, коли у цьому велетенському місті мені немає куди подітися. Народитися в Англії, прожити в Києві і закінчити десь у стічній канаві. Така моя перспектива.

До мене підліз якийсь зашморганий тип в окулярах. До мене інші, певне в цьому році, і не чіпляються. Таблоїд видав Моцарта. Ми товклися у туалеті разом з очкастим. У нього ніяк нічого не виходило. Нарешті він кінчив мені на живіт, облизав сперму. Тицьнув папірця в п'ятдесят гривень, кав'ярня не з останніх, і чемно подався до стойки. Я шаснула через чорний хід, щоб не відстібати бармену та охороні. Взагалі ніколи таким не займаюся, але коли припече, то куди ти дінешся.

Напевне, я слиняво гнався за квітом погаслого кохання: з міста у місто, зі станції на станцію, наперед знаючи, що на тому кінці мене чекає ніщо, навіть не смерть. А ніщо. Навіть не ілюзія втраченого раю.

Пішов перший сніг. Ще осінній. Містечко лежало розплюснутим прісним коржем. У місцевих клубах нас не приймали, за винятком одного, з перекошеними чорними дверима, де кривавими літерами було виведено «Арфей», через А. Ми навідувалися сюди у крайньому випадку, щоб випити кави, чаю, а головне — я грав у більярд. Гроші ніякі, мізерні, але так не втрачався хоч професійний нюх. Ми сиділи в темній кабінці, сьорбали паскудний чай з пакетиків, що смерділи пріллю і «Червоною Москвою». А у повітрі висіли сині привиди.

На початку зими мені приснилася дружина. Це був найнормальніший сон за всі останні місяці. І тоді я зрозумів, що розлюбив її тисячу років тому. Так діє провінція. Як і наркотик. Може в протилежному напрямку, може шугонути в інший куток вашої свідомості. Так діє невидиме. Таке як пам'ять. Пам'ять — це велетенський мурашник, на який ти наступаєш ногами в потемках. Справа не в алкоголі і наркотиках, більярді, картах та шахах. Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій.

Омана розламувала мені голову. Ані алкоголь, ані наркотики, ані секс нічого не змінювали. Цвях забивався у дерево або рівно, або гнувся. Корови у стійлі Зосі або давали молоко, або не давали. Пустота ночі, яку я пройшов, давно закінчилася, але я не побачив світла. Закрадалася гнила думка, що я саме знаходжуся у ньому. У цьому треба було розібратися. Але чи варто?

Потім вона приснилася мені. Чітко, спокійно і ясно. Мені дійшло — такі речі ти починаєш розуміти з роками, — що десь на тому кінці я зустріну цю жінку, якої не знав, не бачив. Зі здорової голови, то лише неоковирна симпатична галюцинація, котра не годилася навіть у брошурки з психології по гривні десять штук.

Я знав, що настане наш час. Але вже без нас. Тільки сірий, як попіл, вітер гулятиме котловиною нашого міста.

Я ніколи не признавався Лу, але у мене була класна тьолка. Вона класно давала. Кінчали ми разом. Правда, вона все у прєзіку хотіла. Вона видавлювала вафлю з прєзіка, брала двома пальцями і вичавлювала, як сардельку, собі у рота. Класна тьолка. Ім'я її я весь час плутаю. А то все Лу. Це все через той ґандж. Справжній колумбійський драп. Так от, я не признавався нікому. Ніколи не говорив. Навіть Лу. Так про що це я… ага, ми смалили чистий колумбійський драп. У Лу навпаки. У Лу небо підіймається. Тоді мене проперло так, що сірка з вух вилазила. Я глянув, а скрізь карлики. Зелені такі карлики. Ми сидимо на лавці, і всі карлики ходять, жеруть морозиво, паскудно пищать. Да, такі маленькі чоловічки. Ну, я к чому це тягну базар? Після того все так і лишилося. Тільки Лу високий, як я і Мама. Мама не може бути карликом. Да. Тепер я живу серед гномів. Я натякав Лу, а він так ні фіга не прокурив. Я ще колись спробував. І він притягнув мені карлицю з цирку. А на кой хєр вона мені, коли цього добра на вулиці вештається немєряно, хош бери, а хош зливай. А та карлиця вопще з галошу завбільшки. Ну і жерла вона! А бзділа як корова. За це я її пиздив. І вона намагалася від мене утекти. Так я попиздив трохи, а потім викинув у коридор. Приходить Лу і починає на мораль давити, а та паскудь шморга носом. Так я її й ухуярив з волини. Чоткий постріл вийшов. Прямо за Лу, за плечем. Швак, і задрала копита. А шо робить? Батько казали, що ми всі умираємо.