Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Я замовив собі випивку курку в солодкому соусі і вчепився поглядом в офіціантку справжню азіатку а от чи китайку чи ні, то інша справа. Дівчина була вишукано гарною. Вона мала тіло таке ніжне, що буває лише у спогадах. Від неї віяло тихою жагою та покірністю. Вона реально малювалася. Дівчина перехопила погляд, усміхнулася краєм червоних губ. Тож я дивився на азіатську дівчину, а сам думав про чорнильну подільську вулицю, з риб'ячими очима ліхтарів, косими стьобаками снігу, уполовину заляпані брудом мокрі біґборди із скалозубими кандидатами у президенти. Потім знову я лише бачив китаянку — її вигин спини і задка, прогнутий на місці живота і ніг одяг, повільні і виважені порухи голови та шиї, теплі смородинки очей. І зараз усе відходило. Наче тільки-но людина жила, а тут, дивись, вона лежить на підлозі з велетенською діркою у голові, підпливаючи у своїх тупорилих мізках та крові. І зараз усе відходило… Безкінечний фіолетовий коридор вулиці, вибалушені ідіотські ліхтарі і малиновий згусток насолоди, що тихо, розсипаючись шурхотом метеликів, снував між столиками та ситими царями, чистими крилами підкидаючи одяг. Усе відходило, і, дійсно, до мене поверталася реальність, із запахами, звуками, з кригою за вікнами і однаковими офіціантками, із шапками чорного волосся на простирадлі, з розкинутими ногами і пальцями на кліторі, тільки рівне дихання та сонце на невеликих, майже підліткових грудях бігало скалками вчорашньої ночі. Так я прокинувся.

Це знову був Поділ, брудна кімната, з обірваною шпалерою, роями рудих прусаків, дорогими меблями і китаянкою Лізою. Солодкий запах китайської кухні, терпкого жасминового чаю. У вікнах стояла жовтими нерухомими стовпами осінь. Я навіть не міг пригадати, що трапилося зі мною вчора чи десять років тому, бо спогади перестали існувати, як перестав існувати великий проміжок простору, що його перетоптали мої ноги, добираючись до цієї широкої кімнати, з обірваними шпалерами, китайськими ієрогліфами, з фігурками Будди — в туалеті, у ванній, на кухні, у спальні. Вона стояла у проймі дверей, наспівувала, так, наспівувала, як пташка, безтурботна і щаслива сьогодні, а очі її навіть не заглядали у майбутнє. Це навіть не нагадувало видрану сторінку глянцевого часопису, як таке траплялося раніше зі мною. Відсутність фантазії — то вже не велика біда. Так ти починаєш розуміти щось більше, аніж жіноче тепло, відносини, стосунки, розмови. Страх відступає, лишаючи повну дорогу, пряму дорогу смерті. Ти робишся прямолінійно цинічним, тяжким на думки і говориш мало, наче спілкуєшся іншою мовою, яка належить тільки тим, яка слугує лише тим, що давно перестали чіплятися за паскудство життя. Тоді ти хочеш покликати когось, ніжно, але прокидаєшся в холодному довгому коридорі, з болем у голові і без думок і почуттів. Кричи не кричи, нічого не зміниться. Та ось пішов дощ, рубаючи жовті полотнища дня, наступаючи сизими ножами, збиваючи листя, а вітер закручував сміттям птахів. І я заснув.

Чорний тунель підземного переходу, без жодної людини, наче тут титанічний вибух повичищав не лише від людей, а й від їхніх бажань та пустопорожнього базікання. Радість самотності накотилася з чашкою гіркої смердючої кави, що її продавала з термоса жінка з плескатим монгольським обличчям і двома зеленими зубами. П'ята година ранку. Зазвичай усі паскудства трапляються зранку. Виконання смертного вироку, самогубства, розлучення і таке інше. Жінка щось шепелявила крізь зелені зуби, витягуючи трубкою сині губи, побиті брунатним герпесом. Вона точно жила десь поруч. Я пив каву, курив, але ніяк не міг зрушити з місця. Там на горі, напевне, вже світло. Цвірінькають горобці, а голуби гребуться у смітті. Там зима, і сніг не підтоплює, хоча вже березень, але земля якраз ідеально тягнула гробову нудьгу зачуханими подільськими вулицями. Похитуючись, подавляючи нудоту, я вийшов на вулицю. Бетонним насипом котило фіолетове сонце; насип наче хто вимив, а тому він видавався голим фрагментом тіла; непристойна картина, паскудство, саме так, саме так, саме так. Один я стояв чорний та зігнутий, відшукуючи терпку печаль пролітаючого даремно життя. Намалювався — хєр зітреш. Я дивився на білі опуклості бетонного насипу, на воду і подумки міг перерахувати, скільки в той бетон закатали. І де тоді знаходиться пам'ять та дійсність?

Це нахлинуло літо, як стакан горілки, пішло воно у пересохле від спраги горло. Дім стояв на самому узвишші, високий і гарний, за високим парканом. У кімнаті гуляв білими занавісками вітер. Я бачив лише червоні губи Алли, — її невисоку доладну постать ховав широкий плед. Яскравий, з візерунками та звірами. На дивані спав міністр, з розстебнутими штаньми. Я відкинув ковдру, глянувши на тіло, що здавалося дитячим і немічним. Але налитим диким життям, що знищить не лише твоє. Шукаючи її очі, я чомусь вирішив, що краще б не будити жінку, але тут відкрилася кватирка, так, сама собою, хляпнувши мокро у повітрі, закрутивши вихор пилюги, а міністр відкинувся на бік, зваливши на неправдоподібно червоний паркет велику недоїдену кефаль. Жінка не поворухнулася. І я безпомічно зайорзав поглядом по кімнаті, наче намагаючись за щось вчепитися, наче шукаючи свій голос, що замерз, розтанув, згорів або чорт зна ще щось. Але я шукав Фанні, так шукав, наче боявся, що зроду її не побачу, а вітер надував газети, простирадла і ворушив ріденьке сиве волосся на скроні, куди через півроку влучить куля снайпера. Мені захотілося підійти і стиснути його горлянку з випнутим борлаком, з випнутими сірими, трохи банькуватими очима, п'яно прикритими тоненькими, мов пергамент, повіками. Я переконаний, що людині не варто народжуватися на світ, менше відповідати доведеться. Але, в хєра, кому ж ще відповідати.