Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Мудак, інакшого імені його в моїй отупілій голові не дошукатися, а причиною тому несосвітенна лінь; це ракло, до якого нехотя топталися мої зношені думки та черевики, напевне, таки був тим, кого називали промовшеном провидіння на нашому нікчемному клаптику землі. Проте всі плюси і всі мінуси, які можна скинути на еякуляцію, пронос, п'янку, наркоту, плутали пересічне сприйняття, ставили в почуття крайнього дебілізму або наштовхували на ледь просвистуючу думку, що він чи ти не туди попали, або, ну, ти крайній та мокрожопий ішак. А втім, можна коротше. Не видерибанивши смачного шматка на суші, не ставши навіть туалетним генералом, як мій один знайомий — про нього протягну думку, якщо на те буде час, — усі свої периферійні зусилля перекинув на небо. Небо поки що мовчало. Аж ні на якого кольору революції на хрін не відкликалося. Що нас з'єднувало, то те, що ми обидва не знали розкладів. Розклади знав лише той, від кого ми завзято дрискали, як проносні глисти. А потім, попискуючи, повернулися у свій відстійник. Не говориться про Бога. Бо як і тоді, так і зараз я нічого про те не знав. Сірий собі чоловік, що на пожинку років роздобрів на гроші та кохання. Тільки цей мудила Лапік набув репутації вершителя світу, а я — простого афериста, батько якого колись був комуністичним босом і з таких гнид, як Лапік, витрушував не тільки душу, а й смердючий від комбіжиру кал. Ось так.

Звертаючись до цього козла, можна було вгадати, що ти надибаєш у їхніх катакомбах. Це або кодло, з п'яти-шести, в уклінній позі нюхають десяток трусів, — жіночих чи чоловічих — немає ніякої різниці. Щоб натягувати задниці малоліткам, у цього кодла не вистачить ані розуму, ані сміливості. У нашому світі, звиклому до всього, нічого розповідати те, що є ясним, як це годиться, для вуличної повії на Хрещатику. Просто: один стукач здав іншого, напившись крові. Підар кричав на всю горлянку, що той саме є підар. Один злидень душив іншого. А самий основний кидав самого основного, але це вже вважалося нині революцією. Нічого нового. Розклади на зеленому сукні однакові. Навіть нари після рябого та вусатого не удосконалили.

Звісно, він стояв біля параші. Він навіть пив біля параші. Курив біля очка. Трахатися він уже по життю не міг. Зробився таким світлим, що просвічувався, як амеба. Ми всі можемо літати. Добре. Так вперед, щасливий шлях для польоту. Але хіба це справить круте піке? Мене тягло в той світ, де я не можу жити. Без питань. Чи в когось вони знайдуться? Якщо ні, то можете пиздячити під три чорти. Я думаю, що за мене буде кому подбати. І там внизу, і там нагорі.

Лапік навіть не нагадував слимака. Чорт забирай, ця тварюка навіть не нагадувала моїх товаришів, кидал та катал. Навіть макака в зоопарку мала своє місце. Лапік вічно займав чуже, хоча звідти завжди віяло порожняком. У нього була мисля. На все. На дуст, каніфоль, презервативи, шкарпетки, самурайські мечі. Ні, вона не ригала дустом, не пакувалася, як поношені дівчачі трусики у вакуумні упаковки; вона була настільки патріотичною, що якби це відбулося в іншому часі, то стінка, зеленка на лобі, мені була б забезпечена.

Лапік таскав окуляри. Круглі, мов очко павіана. Лапік носив би і член-насадку, але, власне, був таким жлобом, що навіть відмовляв у задоволенні своїй дружині. Отож, я шукав Фанні, де тільки міг, навіть у туалетній пилюці. Навіть серед відстійних калюж сечі. Саме так воно і було. А ви що хотіли. То-то. Лапік виставляв ногу, дивився у дзеркало, що відкидало білі розводи туалетної кахлі, і говорив про життя, про революцію, про сильних духом. Бля, десь я вже це чув. Навіть не у Че Гевари чи там у Сталіна. Як усе осточортіло. Іноді шулявська шльондра виявиться милішою за все на світі. Мені лишилося пережити ще пару штук революцій, і дивись, життя набере приємного та обридливого темпу життя. Срань та і все. Нехай, живіть, засранці, тим паче, коли у тебе в кишені грошей неміряно. Але цього разу я зустрів його втомленого, з повільними від авітамінозу рухами. Він теж носив окуляри. Окрім Лапіка, я не знав його прізвища. Навіть партійної, як у собак, клички. Так собі, чорнильна промокашка або прокладка. І він був утомленим, а тому походив на людину. Далі він переселився на Юпітер до зелених чоловічків і намагався разом з цією братією розбомбити Росію. Не знаю, чи вийшло.

— Знаєш, а Тоцький тут ще у чинстві депутатства підторговував дівчатками і порнухою, — сказало бліде створіння у велетенських окулярах, з пелагрою на руках. Ще років би з десять тому я б його пожалів. Але тільки не зараз. Не зараз, коли життя виливається, мов у помийну дірку.