Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Ми повзли, споріднені страхом здохнути ні за цапову бороду, хекаючи один на одного перегаром, смерділи спермою і білями. У Алли навіть на куточку рота засохло. А я не придивився. З старосвітської елегантності, делікатності і так далі я пропустив Аллу наперед, і зараз її очко снайперським прицілом дивилося мені в праве око. А там. Там внизу правосуддя пиздячило мої меблі. У порівнянні з її очком це дійсно було печально. Але ж її очко. З нього перло так, що пекло, аби воно зараз розверзлося під нами, за запахом нагадувало б якщо не шанель, так совєцький шипр. Да, її очко. Ти його драв на німецький хрест… Ось поворот… Нам лишилося ще чотири. А чому нам? Чому не мені? Шкіру спустять з мене, а не з неї. Це вже точно. І чому чотири повороти? А Аллі подобалося стріляти у мене. Явно. Вона похихикувала і вертіла половинками. Але нам ще чотири паскудних повороти. Вже точно.

Але цього виявилося замало. Недосконалість, халтура вітчизняного будівництва, зробила ось такий жест, з простягненою правицею і нахабно задраним підборіддям. Ось так вона стояла, можете уявити, якщо у кого голова без дірок. Висота хоч і на горищі — висота. Я струсонув головою. Чому, якого дідька я не чую, як ревуть ментовські собаки. І ця думка урвалася. Ку-ку, і ми вилетіли з такою швидкістю, мов на американських гірках, повним ходом, у басейн. Вода розбилася синім Голлівудським склом. Тільки пальм, зелених, обскубаних, з товстосракими туземками, не вистачало. Але, мамо, я не вмію плавати, а тут глибина, спробуй порадіти. Хто там умів ходити по воді? Христос. У моїй довбні шалено завертілося в підкірці. Стінки черепа видалися мені рогівкою панцира рака, коли хтось вишкрябує пальцем жир. Господи, я, як заблудла вівця в стаді, заверещав на весь голос. Я верещав алілуя. Напевне, це не допомогло. Як і Христу. Тільки в іншому сенсі. Христу-то поталанило більше, і не тим умом я вийшов. Це точно, і таке буває.

Ми щасливо пили хлоровану воду замість дистильованої чи з супермаркету, про боржомі не йдеться взагалі. Пив я, Алла лише розгрібала, фуркаючи, як видра, ротом. Ось так. І в її очах плавала героїнова піна кайфу. Так думає жінка про зустріч, так думає жінка про нову злучку, так жінка робиться жінкою, тобто сукою та самицею. Мені лізла в голову несусвітня дурість. А так вода коло за колом, кільця за кільцями стискала мене. Я сьорбав хлорку з водою чи, навпаки, воду з хлоркою і опускався на білокахельне дно басейну. Вгорі її ноги, та гола дитяча проміжність. Хм. Напевне, вона думала, що я все життя мріяв так померти. Героєм я не був, так що стосовно цього вони помилилися. Тільки от стосовно їхніх персон я не міг помилитися. В цій історії це було найтрагічніше. Саме так, саме так…

Проте я видряпався, сів на край басейну, чекаючи, як загупають биті чоботи і спецназ ввалиться, висадивши прекрасні вітражеві двері. Але я сів і почав думати про Бога, саме про Бога, а не про щось інше. Ага, банально, заліпите. Проте коли вам дають по зубах, то теж банально, і тоді ви обгризаєте свічки у всіх церквах від Подолу і Троєщини, щоб вам, мінімум як Анжеліці Варум, вставили за шістдесят тисяч фунтів, теж банально, до всирачки. Такі от справи. Аби дві тисячі років тому ганси вигадали газову камеру, то Христа б туди якраз і не вкинули. Його б навіть не розстріляли. Його навіть на поріг би не пустили. Вигадали б щось пострашніше. Ми майстри в цьому сенсі, будьте певні. Ну, лишили б жити. А жити страшніше, набагато страшніше. Погодьтесь. А я ото сидів довбнем на краю басейну, під ногами первозданна вода, напевне, такого кольору була ще за часів Ноя. Хімічна компенсація за втрачений рай. Ось так я думав, важко надимаючи легені. Красота. Дай їм можливість. Це мені нагадувало дитинство. Просто нагадувало дитинство, без усіляких, так я бачив, прийшло до мене, я згадую щось там таке, від чого всратися можна. А мені було приємно. Вода висіла нерухомо, золота вода, срібна вода. Вода залила і розірвала мені зіниці; вода витікала з мого мозку, через усі дірки. Очищення, чорт би його забрав, якщо таке буває.

Алла, граючи спиною, ходила взад і вперед, ляпаючи мокрою кахлею ступнями вузьких ніг, заламуючи істерично руки, можна сказати, навіть сексуально, так, саме так. Сара Бернар попісяти вийшла на київському акведуці. Біблійні мої мислі поповзли слизькою кахлею, потім пощезли зовсім. Її не можна було не хотіти. Так бажають жінку, не шукаючи чогось там. Як з Фанні. І тут щось легенько ляснуло у повітрі, жіночими ногами по мокрій підлозі. А я все думав про Ісуса, як би так трапилося, аби так, аби зовсім по-іншому. Навіть не про «БАРС» і про те, що ми попали. Я думав про її порухи, як задимає сукню вітер у неї під ногами, а у неї там нічого не було одягнено. Точно. Яка різниця. В тому, що я вже відчував руку різника на своїй шиї. Мені робилося шкода? Тата, маму, усіх моїх катал, потім у мене полилися сльози, гіркі сльози і я згадував тата, маму, кавалерійського офіцера дідуся, з блискучими медалями, навіть срань з гузна його коней, а сонце тоді яке стояло. Боже, ніколи такого сонця не було, хоч обсерися! Сонечко. А потім я почав знову блаженно та із захватом думати про Бога. Що я думав? А думав я про простесеньких, лохів тобто, людей. От скажіть, чому красиві люди бувають, як кажуть нині, непорушні у житті? І я ще більше розплакався. Алка ковзала ногами, вичвиркуючи зелену слизь із тюбика на очі та чоло. Дійсно, коли їм добігає тридцяти, вони лізуть із трусів, аби бути тринадцятилітніми. І знову я почав думати про Ісуса. Здавалося, нема і про що, але я про нього думав. Про простого теслю, з кістлявими руками, зеленими венами, випнутими на руках. Блін, таких нині на поріг не пускають. Я пам'ятаю, як відморозки відстрілювали подібних, як собак, на диких пустирищах. А ми катали в карти, грали в більярд. Ми були снобами. Доки сонце не виїло під шезлонгами очі. Отак було. Я думав про щось приємне, інше в довбешку цій шерепі не утнеш. Вода доволі приємна. І я думав про вічність. Але на таку сраку подивишся і туди не захочеш.