Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Кілька глибоких подряпин і сіточка майже непомітних рисочок-павутинок на золотому корпусі «тисота» нагадували мені рисунок на пучечках пальців. Іноді я просила доктора потримати годинник у руках — він випромінював тепло, живе тілесне тепло, чітко пульсував у моїх долонях, як маленьке хоробре серце. Я любила притискати його до щік, чола чи ямки під шиєю, і годинник грів мене, наповнював спокоєм.

Я знала кожну деталь: емалевий циферблат із чорними арабськими цифрами і живим крихітним диском, який відлічував секунди; тонкі стрілки ґранатового кольору; опуклість скла. Напис « Ch. F. Tissot & Fils Locle », наче макові зернинки. Позолочений механізм із 15-ма рубіновими камінцями, усі ці дрібні коліщатка, зубчики, мереживо точності й надійності, запорука вічного життя.

Уся моя безмежна любов до доктора Анґера, невисловлена і стримувана за надійним корпусом із жовтого металу, починала звучати симфонією, шуміти пінистою течією ріки і рватись на волю, коли я ніжно стискала в долонях «тисота».

Здавалось — ще трішечки, і я нарешті втолю свою спрагу, знайду рівновагу, якої мені так бракує, відшукаю впевнену точку спокою серед нескінченного навколишнього бруду й безладу.

Але доктор уже простягав руку, вже непокоївся, що не встигає, що на нього чекають, а він сьогодні геть нічого не зробив, він тоне, тоне у щоденній біганині, захлинається, а важливі справи так і залишаються непочатими, котра вже година, о лишенько, Господи Всемогутній, Mensch denkt Gott lenkt [40] Людина наміряється, а Бог розпоряджається (німецька приказка). .

Для мене всі його справи були важливі та великі. Всі. Це я тонула й захлиналась, це я копошилася під ногами, це я виносила помиї, оббирала бульбу, церувала кальсони. Все, чого мені було треба, — на кілька хвилин довше погрітись теплом «тисота», насититись ним, наїстись. І тоді і бульба, і кальсони були б інакші — я відчувала в них цю здатність.

Але докторова рука нечуло забирала в мене шматочок любові. І я злилась на неї, часто хотілось її навіть ударити чи вгризтись зубами. Саме це бажання викликало в мені жах і відразу, а потім — тупе безсилля й апатію.

На цьому місці отець Йосиф м’яко зупинив мене і запитав, чи я не помиляюсь. Я запитально звела на нього очі.

«У чому, отче?» — покірно й тихо запитала самими губами, без голосу.

«У тому, що любов крилась у годинникові, — відповів він. — У тому, що докторову руку хотілось вдарити».

Ці його слова не дійшли до моєї голови, я їх не почула. Вони боляче врізались мені в груди, і я схопила ротом повітря, задихаючись. Якісь нестерпні згустки і шматки живої плоті виходили звідти під напором такої сили, що стримати його не могло вже ніщо. З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!). Тільки цього разу цей безмежний жаль, такий бездонний і непристойний, такий кричущий, що від нього хочеться відвернутися, втекти і забути назавжди, я відчувала до себе самої, ніби я була водночас і кошеням, і лисим бридким щуреням, і псиськом із гострими іклами, який від болю і голоду намагається роздерти того, хто слабший.

Не знаю, скільки часу все це тривало — коли я прийшла до тями, то знайшла себе, всю мокру від сліз, засліплену і зіпрілу, в якомусь теплому живому гнізді, наскрізь пропахлому ладаном. У голові — жодної думки. Не було нічого «глибокого», нічого «світлого», нічого «доброго» чи «святого». Все було глибоке, світле, добре, святе, пласке, негайне, очевидне. Ніяке.

Я була в животі своєї мами, я відчувала кожну клітину її тіла, кожну волосину, кожен її звук. Хоча ніколи її не знала.

І мене теж уже не існувало. І від цього нічого не змінилось.

І я була в обіймах отця Йосифа. Він надійно сховав мене від світу, загорнув білим фелоном, і те, що я так довго сприймала за цокання «тисота», було биттям його живого, великого серця, і бурчанням його шлунка, і звуком його дихання, і сковтуванням слини.

Сліз більше не було, тепер із мене лилися слова, я продовжувала розповідь, розмірено погойдуючись у колисці священикових обіймів. З мене витікала образа.

Я знову стояла посеред світлого приміщення нової жіночої школи імені Королеви Ядвіґи на вулиці Третього травня — доктор Анґер ласкаво поклопотався, щоб я ходила туди разом з Аделею. Він міг цього не робити, адже я була ніким. Я і так завдячувала йому всім, що мала. Він порятував мені життя, надав притулок, годував і одягав. Кого обходило, чи вмітиме сирота руських бідняків читати, чи навчиться писати своє ім’я. Він не мусив цього робити, але зробив.