Артем Чех - Doc 1

— Ах, вночі… - якось тихо промовила вона, неначе те, що надворі стояла глупа ніч, було для неї відкриттям.

— Да, вночі. Мам, щось сталося? — я майже прокинувся й занервував — мама мені телефонувала рідко, і то лише з жорсткої необхідності, а тут — серед ночі.

— Сина, мені так самотньо…

— Це все? — запитав я. Можливо, цей час п’яний не тільки я, а й усі інші?

— Ні, сина, просто я подумала, може, якщо ти не спиш, ти б зайшов… а, сина?

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла вона.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось із біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужілим до невпізнання голосом промовила мама, неначе розмовляла сама з собою. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Я відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав я.

— Хочу, — ще тихіше промовила вона.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду, — ледь не прокричав я, поклав слухавку й тихенько вийшов у коридор.

*

Це був звичайнісінький будинок у Китаєві на околиці міста. Будинок великий, три поверхи, збудований у шістдесят першому, але за сталінським рецептом. Деякий час це був інтернат для дітей-інвалідів з проблемами опорно-рухової системи, але на початку сімдесятих в районі ДВРЗ побудували новий, сучасний панельний. Дітей перевезли, а в будинок у Китаєві помістили дисидентську наволоч, так званих «психів».

У невеличкій кімнаті у найвіддаленішому крилі будинку вже більше п’яти років жила вона, згорблена й висушена, з пісочними колами під очима, з поганими зубами та рано посивілим волоссям, вона, якій взимку виповнилося тридцять шість. Її прозоре, по-старечому скорчене тіло, завше вкрите вовняною хусткою, пересувалося лише у двох напрямках — процедурна та ванна кімната. Останнім часом лікування посилили, хвороба прогресувала, кількість синильних бляшок зростала, та й все ускладнювалося молодим віком пацієнтки.

Але вона, вже будучи старожилом, обзавівшись повагою персоналу, тихенько проживала саме у цьому богом забутому будинку, щодоби споживаючи виділені державою тридцять чотири гривні, й, незважаючи ні на що, була чистоплотною та спокійною.

— Бабуль, — часто зверталися до неї молоді працівники, яких направляли в цей заклад на практику, — бабуль, не стій на проході.

Вона посміхалася цьому, зрештою, справедливому «бабуль» й притискалася до стіни.

Більш за все вона любила зиму. Підійде до вікна, гляне на оголені розчепірені дерева, на скулених голубів або на кастелянку, що у пальто, але з голими ногами у стареньких фетрових чунях завантажує у синій «пиріжок» замотану в простирадла білизну, і стане їй так тепло і затишно.

— У них холодно, — скаже вона, — бачиш, їм холодно, а у нас тепло, а у нас хустка шерстяна, бачиш, да?

— Це вона з тіткою своєю? — питала молоденька санітарочка у головного. — Кажуть, що з тіткою.

— З бабусею, — поправляв головний. — Проміняла її на солдатиків своїх, на мазню. Тепер мучиться.

В кімнаті — саме кімнаті, а не палаті, - де проживала Маша, стояло чотири ліжка. Одне її, інше, біля вікна, завше порожнє, немов зарезервовано для якогось чиновника, і два з постійно не заправленою постелею, на яких спали Тетяна Михайлівна та Нюся. Тетяна Михайлівна, велика повновага жінка з величезним гребенем каштанового волосся на голові, кожного ранку прокидалася з блаженною посмішкою на безкровних устах й віталася спочатку з Нюсею, ліжко якої знаходилося на відстані тумбочки, а потім з Машею.

— Доброго ранку, Анюта! Я пам’ятаю тебе маленькою, — говорила вона. — Дуже маленькою. Як ти срала у нас під вікнами.

Потім Тетяна Михайлівна повертала голову до ліжка, на якому лежала Маша, трохи вигинала шию, наче намагалася дотягнутися до стелі, й більш серйозним, але однаково добрим голосом промовляла:

— Доброго ранку, Машуня. Я пам’ятаю тебе ще тою сирухою! Ну і галасу від тебе було! Під вікнами у нас витанцьовувала.

Маша мовчки хитала головою, немов погоджуючись, підводилась з ліжка, засовувала крихкі каніфолеві стопи у м’які синтетичні тапочки й прямувала до туалету.

Колись Тетяна Михайлівна мешкала у Харкові, викладала українську філологію в одному з численних вузів міста, навіть писала якісь рецензії на видання музейних каталогів у неіснуючі журнали. Потім перебралася до Києва і з усією своєю довірливою провінційною душею намагалася остоличитися, проте сталася біда. Десь надувши собі менінгіт, злягла на довгі три місяці. Запалення уразило мозок, і Тетяна Михайлівна почала поводити себе щонайменше дивно…