Артем Чех - Doc 1

— Мам, по-перше, я не один, а по-друге — ти на годинник дивилася? Чи у тебе щось з біоритмами? Мам, тобі погано?

— Да… — ледь чутно відповіла Ніна.

— Шо да? Ти дивилася на годинник, у тебе щось з біоритмами чи тобі погано?

— Мені погано, — очужіло промовила Ніна. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Дюша відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав Дюша.

— Хочу, — ще тихіше промовила Ніна.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду.

І він поклав слухавку.

*

А потім я зустрівся з Дашею. «Потім» — це такий невизначений час, який існує залежно від масштабу подій, між якими і простягається це «потім».

Ліза успішно вийшла заміж за свого Льошу. Чи був я радий за неї — відповісти складно. У день весілля вона тричі мені телефонувала, і кожного разу її настрій був іншим. Спочатку вона плакала, потім сміялася, а під кінець, коли вони нарешті розписалися, — її голос був п’яним та байдужим.

— Ну все, — сказала вона, — тепер ти мене не трахнеш. Я буду зберігати вірність.

І це мені було приємно чути. Дуже приємно, хоча весь наступний день я ходив неначе мішком пришиблений — незнайома дівчина, з якою у мене було кілька випадкових сексів, просто вийшла заміж, і все. Таке відбувалося повсюдно, таке траплялося з усіма, але я почав ревнувати — на порожньому місці, просто ревнувати, бо втратив щось більше, ніж просто істеричку на ніч, я втратив друга. Мені важко пояснити, і я весь той день намагався пояснити сам собі — чому саме друга, але не зміг…

І вже ПОТІМ заліз до одного соціального ресурсу в Інтернеті й зажадав побачити всіх своїх друзів, які не відбулися. В першу чергу, я вбив у пошук свою школу, свій клас, і пам’ять мою обдало жаром кількох напівзабутих прізвищ, серед яких була Даша Кащенко. Суцільна проблема мого випуску, диявол, через якого я втратив так багато.

«Не заміжня, політичні погляди — ультраконсервативні, улюблена музика — різна, улюблені книги — Габріель Гарсіа Маркес, Марія Матіос, Януш Вишневський, Бернар Вербер».

Ми зустрілися наступного дня в «Еріку» на Льва Толстого. Я намагався вибрати найдемократичніший заклад, проте Даша була поціновувачкою явно інших місцин. Це я побачив у її очах, коли вона підходила до столику, за яким я допивав своє друге пиво.

За два тижні з Варєю моє життя настільки наповнилося емоціями й оновленими відчуттями, що, втративши її, я відчув себе глибоким і порожнім колодязем, на дні якого здіймається невеликий шар мулу, що не доходить і до прогнилого дитинця. Я був ненажерливим, мені не вистачало спілкування, не вистачало друзів, я боявся опинитися сам на сам з порожнечею… У дитинстві я боровся з нею іншим способом. У ті години, коли мене залишали одного, я залазив під канапу в батьківській кімнаті й міцно-міцно заплющував очі. Таким чином мені вдавалося з нею боротися, з порожнечею, яка чорним — принаймні так мені здавалося — повітрям огортала всю нашу величезну квартиру. Тепер порожнеча показувала мені свого великого обкладеного язика й наче насміхалася над моїми теперішніми страхами — ні, не самотність була моїм головним страхом, а саме відчуття непотрібності, відчуття незатребуваності, відчуття порожності.

З трьох десятків більш-менш підходящих людей, які могли створити принаймні видимість заповнення цього практично бездонного колодязя, Даша була найкращим варіантом. Хоча б тому, що таким чином я міг побачити її, почути її голос, її усміхнене обличчя й нарешті пробачити собі те метафізичне, сіре, майже прозоре, але зло, яке я вчинив по відношенню до неї. Я жалів її, а тому був сповнений не тільки співчуття, але й вдячності. Вона навчила мене боятися.

Півтори години ми сиділи в «Еріку», пили пиво й намагалися сподобатися одне одному. Зрештою, не бачилися сім років… так-так, сім років тому я випадково зустрів її у потязі Київ — Львів, вона їхала на похорон до своєї тітки; я — прогулятися старим містом. Ми були різні, ми бачили життя різними очима, колір нашого світу змінювався в залежності від ступеня дорослішання, але теж був різним. Але мені не вистачало у житті саме такої Даші, Даші Кащенко, маленької й нецікавої сірникової коробки з ультраконсервативнтими поглядами на політику та улюбленими авторами: Матіос і Вебером.