Артем Чех - Doc 1

Даша мене не розчарувала. Така ж наївна, довірлива, позбавлена смаку та потягу до прекрасного, а разом із тим й того гарячкового внутрішнього поспіху, який був властивий моєму оточенню. Мене забавляли стрази на її дешевих джинсах, шкіряний ридикюль з чималим написом «DG» на пряжці, її безкінечні розповіді про контору, в якій вона працює секретарем-референтом, її манера реагувати на мої їдкі, але добродушні коментарі.

Зрештою, ми напилися достатньо, щоб не рисуватися одне перед одним, а почуватися досить вільно й по-дружньому весело.

Все своє життя я був упевнений, що знайти спільну мову з людиною мені вдається важче за все, що я неохоче йду на контакт і затоваришувати з будь-ким для мене стає величезною проблемою, але останні дні мені показали, що після кількох годин спілкування я був ладен вважати своїм другом усіх! Можливо, це все той самий колодязь…

До пізньої години я вислуховував різноманітні дурниці, які летіли з її вуст, посміхався її жартам, її намаганням показати себе вже не тією сімнадцятирічною баскетболісткою з атавістичними нахилами до математики, а серйозною жінкою, секретарем-референтом, яка від життя бере все, що у її силах. Я ж почував себе легко, майже щасливо, зрештою, нічого страшного у моєму житті не відбувалося. Моє сумління було чистим, моя ненависть до подружжя художників — щира й прозора, немов гірське озеро, мої прагнення були цілком реалістичними.

— Ну, то куди далі? — запитав я, коли ми вийшли з «Еріка». — Додому?

— Я не поспішаю додому, — сміялася вона. — Я п’яна і щаслива. Добре, що ти витягнув мене на пиво. Останній раз я з кимось так сиділа й душевно розмовляла років триста тому.

— Тоді що робимо? — насправді, я вже стомився і хотів їхати на свою Батиєву Гору.

— Не знаю… У мене, якщо чесно, вся ніч попереду.

— Тобто? — не зрозумів я.

— А гуртожиток уже закрили…

— Ясно. Тоді пропоную поїхати до мене. Візьмемо ще пива.

— О! — манірно вигукнула Даша захитавшись. — До тебе… додому… Це інтригує.

Знову мені дісталася п’яна й, очевидно, позбавлена комплексів дівчина.

— Ну то як? — запитав я.

— Поїхали.

Як і три дні тому, навпроти мене сиділа нетвереза дівчина. Її мутний погляд не передвіщав нічого хорошого. Нічого хорошого не передвіщав і я — хронічна втома заважала слухати, кудись поділася моя веселість, і я б волів, аби Даша в цю годину спала собі тихенько в своєму гуртожитку на проспекті Науки та дивилася яскраві сни про принців на малинових лексусах.

— Ну! — майже крикнула вона, чим вибила мене зі стану напівдрімоти.

— А?

— Що будемо робити?

— Зараз ляжемо спати. Я постелю тобі на своєму ліжку, а сам ляжу на підлозі.

— Тобто у нас нічого не буде?

— Не буде, — спокійно відповів я. — Даш, це все ускладнить, у нас виникнуть зобов’язання одне перед одним… ну, ти маєш зрозуміти. Просто…

— Не треба нічого пояснювати, — посміхнулася вона посмішкою досвідченої та втомленої жінки, і в цей момент я побачив, наскільки вона змінилася, та оболонка, якою вона була вкрита останні кілька годин, — лише зворушливий захист від мого досвіду, яким я так наполегливо давив на неї, беззахисну та наївну. І ось ця оболонка лопає, немов мильний пузир, а з-під неї виринає справжня Даша, та, яка все розуміє й передбачає, немов досвідчений шахіст, на кілька ходів уперед. І ця справжня Даша, п’яна і трохи змучена пивом, здалася мені негарною, з дріжджовим тілом, мармуровим відразливим обличчям, з дешевим лаком на нігтях, посіченим волоссям… і ці іскрометні стрази на джинсах, ця коричнева кофтинка з розтягнутою горловиною, чорні зернята скачаної туші під очима.

— Дашо, давай уже спати, а?

— А ми ще пиво не допили, — вона явно відтягувала ганебну прийдешність сну. — Знаєш, а я тоді такою куркою була. Безголовою, — раптом промовила вона досить звучним голосом.

— Коли?

— Тоді, коли в петлю через тебе лізла. Всім свято зіпсувала, сама надралася, як ідіотка остання. Мені сімнадцять було. Це вже згодом був і чоловік, і все інше…

Вона осіклася, і я зрозумів, що моя присутність на цій кухні зайва, що їй було б добре і без мене.

— Я не знав, що в тебе був чоловік.

— Та, забудь, — відмахнулася вона. — Коли це було. В мене і дитинка була. Дівчинка. Маленька-маленька… Та не хочу про це… Головне, що зараз я така щаслива! Знаєш, дуже щаслива. Мене влаштовує і робота, і ті, з ким я відпочиваю… Слухай, давай я тебе з нашими дівчатами познайомлю, поїдемо в Гідропарк на ніч…