Артем Чех - Doc 1

— Да, — між іншим погодився я, — якось поїдемо.

— Все-таки добре, що ти мене витягнув, — знову сказала вона.

— Ага.

— Чесно, мені дуже приємно, що ти не забуваєш старих друзів, хоча у школі ти був таким…

— Я і зараз такий.

— Я помітила. Добре, давай стели вже. Тобі завтра на роботу?

— Завтра — ні.

— Ну і класно! Виспимося.

— Ага, — позіхнув я й пішов стелити.

Даша заснула з безпорадною і щасливою посмішкою. Я з хвилину вдивлявся у її все ж таки квадратне обличчя й подумки посміявся з цієї доволі дивної ситуації.

«Бідна щаслива Кащенко», — подумав я, прикрутив звук у телефоні й навшпиньках, щоб не порушити її сну, вийшов на кухню.

Я відкрив ноут й створив вордівський документ. Вигадувати назву документу було зарано, а тому я залишив, як було визначено вищими силами: «Doc1». На мить (а можливо, і довше) мені здалося, що саме цей документ мав стати відправною точкою мого нового життя — принаймні того, яке я сам собі десь усередині намітив. «Doc1» — це початок нової епохи, нехай як би пафосно це не звучало. Моєї епохи — епохи світла та спокою.

Створивши цей документ, я замислився. В очах рябіло від утоми та розгубленості. Порожня сторінка навіювала на мене страх, я не міг підступитися до прози, до свідомо художньої прози. Не допоміг і панацеальний напис «Донат Мєчік» в титулі сторінки. Я навіть знав фразу, якою розпочну свій опус. «У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя». Саме ця фраза мала лягти в основу перших глав, саме цією фразою я мав торкнутися перших найуразливіших струн читача, від яких залежить, як будуть зіграні читацьким сприйняттям перші такти роману. Ця фраза мала бути головною нотою у конструкції, яка з наростаючим крещендо мала б підводити до основи всього твору. Але я не міг написати навіть цієї фрази. Я боявся, що окрім неї в моєму запасі не знайдеться ніякої іншої, і що, написавши «у мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя», я поставлю крапку або все ж таки розженусь, випишу три сторінки, за тим зупинюсь, огляну навколишню дійсність, врешті у відчаї плюну й округлю цей початок роману, поставлю три крапки, втулю черговий афоризм або висловлювання великих, якийсь крилатий латинський вираз, підведу до моралі, закінчу проповідями про це складне, але до біса цікаве життя. І у мене знову вийде коротке есе для авторської колонки, і буде безмірно шкода цієї фрази, яка мала бути початком чогось грандіозного, а стала початком чергового нарису.

Було нестримне бажання розбити комп’ютер, щоб його безформні, піритові друзки вкрили бездиханне тіло мого таланту. Бажання ж виявилося стримним — боявся збудити Дашу. Натомість, я таки вийшов на балкон, запалив цигарку й віддався безплідним роздумам. Мене багато чого хвилювало на той час. Це була осінь змін — я відчував; це був час пошуку, хоча в чому полягав пошук — до кінця зрозуміти мені так і не вдалося. Коли я був маленьким, мені розповідали про життя, казали, що воно буде складним. Ще жодного разу я не відчув його складності, все сприймалося, як весела гра, і всі проблеми, які сипалися на мене, я вирішував з легкістю, яка буває властивою лише на початках навчальних семестрів. Життя було не складним, воно було комічним та безобразним — усі випуклості та впадини сприймалися мною не у 3D, а на площині часопростору, неначе не ти живеш, а тобою живуть — інші, хтось інший. Ти — потім, твоя черга ще не настала. Мною постійно керувало відчуття очікування. Я постійно чогось очікував, і у житті не було жодного випадку, коли б я жив — ось так, як всі живуть, — і не відчував десь усередині цього типового, певно для багатьох, стану очікування. Спочатку я очікував вступу до школи, потім до інституту, очікування дорослішання, нової роботи, змін, а зараз — вперше я просто живу, без очікування, не заглядаючи у майбутнє, лише часом обертаючись назад й підраховуючи зроблені кроки та удари свого серця. Я припинив рахувати дні до завершення певного етапу — їх вже не було, були лише добре змащені колії, дрезина й час, і все це м’яко й беззвучно несло мене далі, далі, далі…

Тудуф-тудуф, тудуф-дудуф…

Мене розбудив неприємний писк мобільника.

— Ну? — буркнув я сонним голосом.

— Дюша? — обережно запитав жіночий голос на тому кінці.

— Ну? — підтвердив я.

— Ти не вдома?

— Вдома.

— Чому слухавку не знімаєш? — це була мама. Її голос, знаходячись на межі схлипів, явно дрижав.

— Типу ти не знаєш, що вночі я завжди вимикаю звук, — з роздратуванням відповів я.