Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою — це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із–під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» — але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.

Сам я найчастіше залягав на тиждень–півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд — сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.

Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.

Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:

— Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?

— Оресте Петровичу, а ви що — расист?

— Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?

— І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?

Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.

— Навесні займемось, — перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне — перезимувати, а там видно буде. — Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.

— Ну, а кобіта нормальна?

— Нормальна, — показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.

І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм — поплавки й гачки, і це також непогано.

Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його — в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.

А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» — це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби. От і вся правда про нашу війну. Це як друге життя. Чи життя після життя?.. Але до цього не так легко звикнути. Тобто не всім легко. Хтось не витримує і зривається, «розв’язує», а невдовзі знову повертається, наче з ворожого полону, з якоїсь гнилої, смердючої ями, й потім довго–довго зализує рани. Таке траплялося майже з кожним із нас, і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті–решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.