Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд–хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.

Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав — амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз — то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.

У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра–Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків–нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо–Бадьо. Хоча Бодьо–Бадьо — то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.

Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції — то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу — макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека — на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же — Вікя (Яків — навпаки) — мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу — Вікя, добу — я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.

А Вітя–Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт — його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.

Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки — їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх би утекти! Бо рано чи пізно вони таки доб’ють мою хвору голову.

Варто було ото вже після Праги і відлежування у селі раз чи два засвітитися під «Пінгвіном», як знову почали дзвонити всі мої старі дзиґотухи. Коли вони мені були потрібні, то чорта лисого знайдеш, а тепер, коли вже клямка, то всі як одна… Орко каже, що у таких випадках треба ділитися. Він би, міфотворець, очима всіх передер.

Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.

Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» — тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, — а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.

— Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, — підняв пальця до стелі Орко. — Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному — в кожній урні, — стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. — І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці — то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..