Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.

А ще робота на городі — це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого–восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів — бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях — це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.

Бо ж Інка часто у роз’їздах — як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон — капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне — за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.

Коли я залишив студію на Орка, а сам урив на чехи, то все ж не забував щомісяця пересилати йому свою долю за оренду. І Орко таки протримався до мого повернення, хоч і з перебинтованою головою, і ми ще навіть навесні будували якісь плани, і я ще навіть устиг заманити туди Анжелку, аж поки цього літа ми програли останній суд, і невдовзі прийшли ті дві тьолки–лякачки із золотими фіксами. Мабуть, там у них в судовиконавцях навмисне таких лякачок тримають.

Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності — це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше — Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі — греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.

Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч–не–хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.

Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти — це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.

Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, — про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків — це я про Африку. Може, й у Сьєрра–Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.

За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом — майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць — вона, а місяць — я.