Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Ти–но сам приїжджай, без нікого. А та чорна — то справді хто?

— А як тобі вона?

— Так гарно збирала. Слухай, якась вона, по–моєму, ніяка не американка… Ти мені не чуди! — йшла за мною до хати мама. — Чуєш, не чуди: воно ще ж таке молодюнє! — виховувала мене мама.

Тітка Мартоха, коли притулився до її щоки, то так обхопила за шию, що мусив проситися: «Тьотю, та пускайте вже!».

— А бач, я ще всто! Ще можу боротися з тобою… Тільки якби хто ноги позичив.

Коли вирвався від тітки, то обняв маму. Мама, коли прощаємось, завжди примовляє: «Ой сину, сину! Ангеле мій…» — і цього разу знову.

— Добре, на тому тижні виберу день…

— У, день! Хоч би два!.. Дивись, я там у кошик слоїк огірочків маринованих для Іванка поставила, щоб не розбилися.

— Не переживай, довезу.

На тому я і вийшов за хвіртку, а слідом — і мама, а за нею Мурка з Томиком вигулькнули з–за криниці. Справжні проводи! Мама помахала рукою хлопцям біля машини, а вони — їй у відповідь. Навіть Сашуня виліз. Тільки Джон залишався у кабіні. Я й не казав мамі, що він тут.

— По конях! — командую, і всі знову починають всідатися.

З горбочка рушаємо плавніше плавного, котимося як по маслу… Не вистачало ще потягти замість «Форда» лише його бампера, бо й таке траплялося.

— Реблята, реблята! — чую з–за плоту голос спантеличеного дядька Михася, не встиг друзяка, якби хоч на хвилину раніше.

Всі три горбки до рибгоспу ми взяли махом, за решту я також не хвилювався. Перше випробування — княжий Вижгородок. Там уже доведеться розім’яти ноги.

— Ой, чорна–я сі, чорна!.. — раптом спросоння затягнув Орко.

— Ой, чорна–я циганка! — підтримав його Вікя й усі інші.

— Чом сі полюбила–а! Чом сі полюбила–а чорня–явого–о Іванка–а!.. — напрочуд гарним голосом підхопила Анжелка, і я разом з нею.

І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися. А ще повезу її до Польщі, вона ще ніколи не була за кордоном. Це має бути ще до зими, і це має бути екскурсія вихідного дня, залишилося лише закордонного паспорта дочекатися. Ну, якщо й не у Польщу, то хоча б в уманську «Софіївку»…

— Ого, мені в таку фігню борше навіть сі не вірило! — кинула мені Анжелка, поки хлопці у нас за спинами ще доспівували.

Орко — на все горло, Вікя старався потрапляти другим, а Сашуня, як завжди, начеб сам до себе.

— Яку ще фігню? — перепитав я.

— В те, що мрії колись навіть можут сі збувати, — стенула вона плечками й посміхнулася, і я багато віддав би, аби бачити ту її посмішку частіше.

Я не лише вів машину й дивився вперед, а мусив постійно глипати у дзеркала, як там Анька на линві. Поки хлопці співали, я підспівував, а коли замовкли і хвилин з десять ми їхали мовчки, то раз чи два клюнув носом: утома, що назбиралася за день, плюс уже звичка відсипатися після нічної роботи.

Анжелка це помітила і знову почала, по другому колу:

— Ой, чий то кінь стої–їть! Що біла гри–ивонька–а!..

— Хоу! Анжеліка! — заволав у неї за спиною Орест і одразу ж з азартом підхопив: — Сподо–обала–ась ме–ні–і!..

— Орку, а ми ж твого рискаля забули! — раптом згадав я.

— То й що! Доведеться іще раз приїхати покопати! — Спо–одобалась мені! Тая дівчи–инонька–а!.. — затягнув Орко, та так голосно, що аж наш «ескорт» почув нас.

Я побачив у дзеркальце, як засміялася Анька і Джон виставив через вікно руку з піднятим догори великим пальцем… Аньку з машиною вони вирішили залишити на ремонт у Тернополі. Відтак мені завтра належало ще й нею весь день опікуватися. А хлопці на Вінницю вирушать потягом, а далі — через Кліщів на Райгород… Паша ще на ставках біля вогню переповідав мені історію про сома, що ледь не відірвав Кузьмі руку. Зі слів самого Кузі, що розказував, як тягнув його з човна, намотавши жилку на руку, а коли з–під каменя ту тварюку витяг, той так пішов, так пішов!.. Ледь не з рукою і ледь не з човном… А я собі думаю: на який кучерявий уся ця блатна бригада там Кузі здалася? Тим паче, коли пішли соми?

Але нехай їдуть. Їхню Аньку завтра ще містом поводимо, Анжелка з нею вельми заприязнилася. Нам з Анжелкою тепер головне, щоб хоч до грудня закордонний паспорт виробити, аби ще встигнути до польського Різдва і поїхати, і вернутися. Візи купимо через турагенцію, поселимося у «Металувці» на Длугій, а на пиво ходитимемо на Півну. Вдень — по музеях, а під вечір поїдемо у Лазєнки дивитися на живих павичів та годувати горішками ручних білочок, постараємося, щоб нас там не замкнули. А як буде настрій, то і з Анною–Марією Кі побачимося. Бо ж вона до Різдва завжди прилітає з Венеції… Нехай це виглядає як похвальба, але я мрію їх обох потягти в ірландський паб на Краківському передмісті, чомусь саме туди. Із нас може вийти непогана компанія.