Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Дякую, ше–м так ніколи не відпочивала… У тебе такі прикольні друзі!

— Та ти що? Ти називаєш це приколом? Наробилась тільки, понагиналася як–не–як.

— Та скільки того нагинання. Така робота в радість! Правда! Не можу тобі сі надякувати, — Анжелка торкнулася носиком мого плеча й нишком ущипнула за литку.

Гаряча кров мулатки. Я мимохідь почав оглядатися.

— А видиш, я цілий день мовчала–м! — нагадала Анжелка про свій найбільший подвиг.

— Ти також молодчина.

— Молодчина сі втішила! — відповіла вона начеб скоромовкою.

Старенький «Форд–ескорт» з київськими номерами брудно–сірого кольору, і завдяки болоту також, яким він був густо заляпаний, сидів по саме пузо разом із задніми колесами у ямі на виїзді з просіки, по якій тягнулася високовольтна. Анька сіла за кермо, і ми почали штовхати. І вливання свіжих сил у лави випихачів одразу далося взнаки, й «колисання Ростика» тривало не більше трьох хвилин. Піднатужилися, і на: «Раз–два–три!» — ще раз піднатужилися, і ще раз… І «фордяка» завищав, обволік нас ядучим димом і вже був на сухому.

— Сідайте, рятувальники! — гукала Анька з–за керма. — Не бійтеся, посуньте Ростика.

— Та всі не вліземо.

— Мала, сідай хоч ти! — звернулася вона до Анжелки, й моє шоколадне щастя, не вагаючись, заскочило на переднє сидіння. — Па–па! — зробила нам ручкою Анька.

— Все, па–па! — повторила вслід за нею Анжелка.

— Хлопчики, щасливо залишатися! — ще раз зробила нам ручкою Анька й, легенько рушивши, покотилася старою лісовою дорогою вниз, до ставків.

— Оце леді — оце я, хлопці, признав. Ньо–ньо! — помахав їм услід пальцем Джон.

Потім ще й Джон потерся мені лобом об плече. Як завжди, просто витер лоба.

— До тещі не будеш заходити? — вирішив я допомогти йому одразу зняти всі недомовки.

— Та ні, ти ж знаєш. Чого вже тепер? — відповів він, і я з ним мовчки погодився. — Ми — на Тернопіль. А там — поїздом до Вінниці… А та Анжела — то хто? — кивнув він услід машині, що покотилася вниз старою дорогою.

— Майбутня дружина.

— Еге ж, — не повірив Джон.

— О, чувак! — навалився на мене ззаду Йосип, коли Джон відстав перезуватися. — А ту сенегалку ти де знайшов?

— Майбутня дружина, — продовжував я жартувати, не роздумуючи.

— Ти що, серйозно?

— А що? Гарна дівчина?

— Так, нічого, — по–ведмежому пробурмотів Йосип і також відстав.

Останнім уже внизу, коли між деревами ми знову побачили і машину, і Аньку з Анжелкою біля неї, мене наздогнав наш Паша.

— Яшо, а де ти таку шоколадку знайшов?

— До речі, моя майбутня дружина, — ще спокійніше відповів я йому.

— Ва! Ну ти, Яшец, молодець! — голосніше за інших відгукнувся Паша, але розвинути тему не дала нова пригода.

У долині, на розвилці старої дороги, машина знову заглухла.

— Хлопці, лажа! — подала голос Анька. — Знову потрібна ваша допомога.

— А може, бензин закінчився? — першим пострибав до машини Орко.

— Та ні, ще півбака. При виїзді з Кременця заправляла.

Першими добігли мої — Куля, Сашуня, Вікя і, звичайно, Орко у своїх мокрих штанах, що тоді, здавалося, вже достатньо протверезів. Анька керувала, а вони знову підпихали, і Анжелка серед усіх також вперлася у задній бампер обома руцями. Потім — Джон, Йосип і Паша, і я з ними також підпряглися.

— Що сьогодні? Понеділок?.. Не хріновий понеділочок! — крякав Йосип у мене над головою.

— Сьогодні тільки субота, — відповів я йому.

— Та йди! — щиро здивувався він. — А я думав, що вчора була неділя…

— А вчора була п’ятниця, — серйозним тоном доповнив мене Сашуня.

Так ми й допхалися до греблі, а по греблі попід вербами, по прямій — то вже зовсім легко пішло. За греблею, на пляжі, — перекур!

Умивалися, витиралися, чистили одяг. Ще раз, тепер уже всі, помилувалися золотом у смарагді протилежного берега. Хлопці пороздягалися і хлюпалися, як діти, а потім полізли до багажника, де були їхні речі, й витягли свої апарати. Клацали і ліс, і його проекцію у воді, й очерет, і плетені тини, й будиночки на цьому березі… Такий собі імпровізований «степшот» вийшов. Анжелка також цілилася моїм «Ніконом» у всі боки. А мені варто було роззутися, намочити у холодній воді ноги — і оптимізм поволі почав повертатися. Все це й справді нагадувало веселу пригоду з друзями на природі. Анжелка підійшла до мене, сіла поряд на траві, поклала свою долоньку на моє чоло й сказала, що витягає хоробу.

Після нападу я й справді почував себе ще не зовсім упевнено, а участь у пханні Аньчиного драндулета з непритомним Карлсоном на задньому сидінні також далася взнаки. Подальше пхання не мало ніякого сенсу. Вихід із ситуації був, але я відтягував його озвучення, скільки міг. Питання було лиш в одному: чи потягне Інчин «Матіс» Аньчиного «Форда» і що мені потім зробить сестра, коли щось станеться з її «туфелькою»? І ще — чи знайдеться у Аньки підходящий шнурок.