Міла Іванцова - Живі книги

– Прочитала, – знову зашарілася вона, але миттю опанувала себе, навіть трохи розсердилася, що так легко втрапляла в його пастки, і продовжила, – адже передача адресована мені. Що хочу, те й роблю. А от звідки відправник знає, що тут іще й ви поруч полюєте на історії, то вже друге питання, і не до мене!

Віктор уперше почув у її голосі хоч якусь енергію, адже раніше ця загадкова жінка здавалася йому подібною до людини під гіпнозом. Чомусь саме таку асоціацію викликали і її голос, і немов уповільнені рухи.

– Отже, якщо текст уже пройшов високий контроль і визнаний прийнятним для моїх вух… Читайте, коли пані така добра!

Він відкинувся на спинку стільця і сплів руки на грудях. Амалія піднесла до губ бокал і зробила ще один ковток – для хоробрості. Дивний смак солодкуватого ягідного вина на її язиці сплівся зі словами, які вона почала неголосно промовляти:

– Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини…

Амалія зробила паузу, аби знову набрати повітря, й усвідомила, що, читаючи вголос, уже інакше сприймає написане. Вона спробувала уявити ту жінку, що писала ці слова… Вона й сама почувалася останнім часом зовсім непристосованою до звичного життя звичайної людини…

– Це все?! – іронічно-невдоволено ворухнув бровами Віктор.

– Вибачте, – спохопилася вона і продовжила.

– …Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.

Амалія видихнула й поклала аркуш на стіл.

– Ого! – не втрималася Аня, яка стояла з двома порціями морозива на таці й чекала, коли Амалія дочитає.

– Мда… – промовив Віктор, і важко було зрозуміти, що він хотів цим сказати. – Гарно читаєте, як акторка! Пропоную допити залишки вина, але тепер з усвідомленням його цілковитої ексклюзивності!

Він швидко знайшов рукою свій келих і підняв його вгору.

– Не женіть коней! Ваш бокал порожній! А я пити не хочу, я хочу полити вином морозиво! – заперечила Амалія.

– Ох, ці жінки… Ніколи не знаєш, чого від них чекати! А там ще багато лишилося?

– Ну… приблизно стільки, скільки ми випили.

– Якщо ми й досі живі, то це не отрута. А навіть дуже навпаки. Чудесний натуральний букет… Який пробуджує лірично-романтичні почуття. Тож полийте своє морозиво, а мені таки краще в спеціальний посуд! – знову похитав келихом у повітрі Віктор.

Вони вийшли з кав’ярні разом і якийсь час блукали старим Подолом, неквапно розмовляли ні про що й дослухалися до того, як десь удалині знову гримів грім, попереджаючи про можливу грозу.

– Як гадаєте, буде злива? – спитав Віктор.

– Навряд. У мене перед грозою голова тріщить, а зараз нічого.

– А може, то на вас «медикамент» подіяв?

– Який медикамент?!

– Ожиновий! – засміявся чоловік. – Гомеопатичні дози алкоголю корисні для тендітних дамочок, чутливих до погоди!

– Думаєте? Може, й правда. Але ж якась дивна історія… Якщо людина хотіла поділитися нею, чому сама не прийшла? І ще цей подарунок…

– До речі, за правилами гри, ми винні невідомій особі по тістечку!

– Точно! А тому пану Юрію теж іще одне, адже слухали його удвох!

– Таки цікаву штуку вони придумали з цією акцією, правда? – взяв Амалію під руку Віктор. – Але ж це треба бути досить незайнятою людиною, щоб так активно «читати», а?

Вона знітилася й почала розглядати старовинну ліпнину на будинках. Віктор не став розпитувати про її спосіб життя. Та й сам не дуже хотів отримати зустрічні запитання.

Раптом здійнявся вітер, бруківкою закрутило пісок, папірці, зі старого каштана посипалися зів’ялі біло-рожеві квіточки, що завершили цвітіння, затріпотіло ще молоде листя на деревах. Важка темна хмара, яка рухалася від центру, знаскоку розпорола своє пузо об верхівку Андріївської церкви й швидко сповзла з верхнього міста на Поділ, поливаючи перехожих дощем.

– Ховаймося! – Амалія потягла Віктора за руку через дорогу у відкритий під’їзд будинку навпроти.

Вони стояли в напівтемряві під’їзду старовинного будинку, а на вулиці блимало і гриміло, гуділи сигналізації припаркованих неподалік автівок, торохкотіли по металевих водозливах рясні важкі краплі, дзюрчали ручаї, зливалися в потік, який нісся бруківкою похилої вулиці, і всі ці звуки створювали неповторну музику травневої грози, яку доповнював запаморочливий запах бузку, свіжовимитого молодого листя, озону та вогкої штукатурки.